Домбі і син - Чарльз Діккенс

Батько знову підвів голову й свиснув. Марта замість відповіді так само нетерпляче ворухнула згорбленими плечима, але він і цьому був радий.

— Тільки задля цього, міс, — осміхнувся сусіда, і в усмішці тій було більше співчуття, ніж у словах, — тільки задля цього він душі в ній не чує.

— Бо прийде день, — і чекати на нього вже недовго, — відповів батько, низько-низько нахилившись над човном, — коли побачити бодай половину цього — як ворухнеться пальчик, як затремтить волосинка, — буде так само важко, як оживити мерця.

Флоренс тихо поклала кілька монет біля човна і пішла.

Важкі думки обсіли їй голову. Якщо вона занедужає, якщо поволі згасатиме, як її любий брат, — чи здогадається він хоч тоді, як сильно вона його любила? Чи стане тоді йому рідною? Чи підійде він тоді, коли в неї не буде вже сил і туманитимуться очі, до її ліжка, чи пригорне до себе, тим закресливши усе минуле? Чи простить тим самим і її неспроможність у цю хвилину відкрити йому своє дитяче серце, нездатність оповісти йому, що пережила вона тоді вночі, в його кабінеті? Що хотіла йому сказати, та не відважилась? Як намагалася потому знайти шляхи до його серця, що їх вона не знала, дитиною бувши?

Так, гадала Флоренс, якби вона була вже приречена, батько змилосердився б. Якби вона, спокійно чекаючи смерті, лежала на тому самому ліжку, довкола якого витали спогади про їхнього любого хлопчика, батько розчулився б і сказав:

— Живи для мене, Флоренс, і ми любитимемось, як мали б любитися вже багато років, і будемо щасливі, як мали би бути увесь цей час.

Флоренс думала, що, почувши від нього такі слова, вона пригорнулася б до нього і відповіла б з усмішкою:

— На це ніколи не пізно; і я така щаслива, така щаслива, татусю! — Та, з благословенням на устах, покинула би його.

І бачились їй у цю мить золоті хвилі на стіні, які вона добре пам’ятала, і котилися вони у край вічного спокою, в край, куди любі істоти пішли давніше, і де вони, рука об руку, чекають на неї. І часто, дивлячись на темнішої барви річку, яка плескалась коло її ніг, Флоренс з трепетом, але без остраху, думала про річку, яка, за словами Поля, несла його вдалечінь.

Батько з своєю недужою донькою все ще були їй упам’ятку, бо й, зрештою, від того випадку не минуло й тижня, коли сер Барнет, ідучи з дружиною побродити путівцями, запропонував Флоренс скласти їм товариство. Флоренс радо погодилась, і леді Скетлс, звичайно, зараз же покликала й юного Барнета. Ніщо-бо не милувало так серця леді Скетлс, як бачити старшого сина під руку з Флоренс.

Правду сказавши, у Барнета все це викликало явно протилежні почуття, і не раз можна було чути, як він уголос, хоч і невиразно, бурмотів щось про «цих дівчисьок». Але що опиратися лагідній вдачі Флоренс було нелегко, то молодий джентльмен здебільшого за кілька хвилин примирявся з долею, і обоє дружно рушали вперед, а сер Барнет і леді Скетлс ішли слідом, цілком задоволені та щасливі.

Так само відбувалися події й цього дня. Флоренс уже майже примирила молодого Скетлса з його долею, коли це над’їхав якийсь вершник, що, розминаючись, пильно глянув на них, а тоді, натягнувши віжки, повернув коня та, скинувши капелюха, під’їхав до товариства.

Увагу цього джентльмена привернула насамперед Флоренс, тож всі четверо, бачачи, що він повертає назад, пристали, вершник уклонився їй першій, а вже потім привітав сера Барнета з дружиною. Флоренс не пригадувала, чи бачила вона цього чоловіка раніше, але при його наближенні здригнулася мимохіть і відступила назад.

— Мій кінь абсолютно сумирний, запевняю вас, — мовив джентльмен.

Але причиною був не кінь, тільки щось таке в самому джентльменові — що саме, Флоренс не могла б сказати, — що примусило дівчину сахнутися, немов від укусу гадюки.

— Чи маю я честь говорити з міс Домбі? — з найбільш переконливою усмішкою звернувся до неї джентльмен, а коли Флоренс кивнула, додав — Мене звати Турбот. Навряд чи міс Домбі мене пам’ятає, хіба що прізвище. Турбот!

Флоренс, яку, незважаючи на спеку, хапав дивний дрож, представила його своїм господарям, і ті вельми люб’язно розкланялись.

— Вибачте тисячу разів, — сказав містер Турбот, — але завтра я їду до Лімінгтона на зустріч з містером Домбі, і коли б міс Домбі передала мені яке доручення, я був би невимовно щасливий!

Сер Барнет зараз же вирішив, що Флоренс захоче написати батькові листа, запропонував повернутися додому й запросив містера Турбота до себе на обід, дарма що той був у костюмі для їзди верхи. На нещастя, містер Турбот уже запрошений на обід деінде, але якщо міс Домбі хоче написати листа, то він з насолодою поїде додому з ними і, як вірний пахолок, чекатиме, скільки їй буде завгодно. Кажучи це, він із щонайширшою усмішкою схилився до неї, поплескуючи шию коня, і, глянувши йому в очі. Флоренс швидше побачила, ніж почула: «Про корабель ніяких новин».

Збентежившись, перелякавшися, зіщулившись під його поглядом, не певна, чи дійсно він вимовив ці слова, — бо він їх не так проказав, як показав розтягненими в усміху губами, — Флоренс ледве чутно відповіла, що дуже вдячна, але писати не буде — їй нема що сказати батькові.

— І нема що передати, міс Домбі? — спитав зубатий.

— Нічого, — відказала Флоренс. — Тільки… тільки мою щиру любов… якщо можна.

Схвильована, Флоренс звела на нього благальний погляд, який виразно промовляв: якщо ви знаєте (а Турбот добре знав), що для мене передавати будь-що батькові — річ немислима, тим більше мою любов; якщо ви це знаєте — пожалійте мене! Містер Турбот усміхнувся, вклонився низенько і, навантажений щонайкращими побажаннями для містера Домбі від сера Барнета та леді Скетлс, поїхав далі, справивши вельми приємне враження на це гідне