Домбі і син - Чарльз Діккенс
ДИВНІ ЗВІСТКИ ПРО ДЯДЬКА СОЛА
Хоч і не ліногуз, капітан Катл наступного дня після того коли він підглядав за Солом крізь вітрину його крамниці і бачив, що той пише у вітальні, дерев’яний мічман стоїть на прилавку, а Роб-Точильник під ним собі стелить постіль, — вийшов з дому не так рано, як думав, бо прокинувся й підвівся на лікті, озираючи свою кімнату, коли дзигарі били вже шосту годину. Тяжко було б його очам, якби він завжди так широко розплющував їх, і невелика була б їм нагорода за невсипущість, якби він завжди бодай наполовину так грубо, як цього ранку, тер їх кулаком. А втім, сьогоднішній припадок був незвичайний, бо ще не траплялося, щоб Роб-Точильник стояв на порозі капітанової опочивальні, а саме там він стояв, важко дихаючи, розчервонілий і нечесаний після спання, що чимало посилювало враження від його появи.
— Овва! — загримотів капітан. — Що сталося?
Раніш, як Роб устиг вимовити слово, капітан притьмом вихопився з ліжка й затулив хлопцеві рота долонею.
— Спокійно, хлопче, — сказав капітан, — ні звуку.
Після цієї вказівки капітан, що дивився на хлопця ошелешеним поглядом, взяв його за плечі і легенько виштовхав у сусідню кімнату, а сам зник на кілька хвилин, щоб з’явитися знов у синьому фраці. Піднісши руку на знак того, що заборону ще не знято, він підійшов до буфета, налив чарочку собі, а другу вручив посланцеві. Тоді, немов шукаючи опори, щоб не впасти від якої жахливої звістки, капітан став у куток, зіперся плечима на стіну, вихилив свою чарку, втупив очі в посланця і, пополотнівши, наскільки міг пополотніти, звелів хлопцеві «брати вперед».
— Тобто говорити, капітане? — спитав Роб, глибоко вражений усіма цими застережними заходами
— Ага, — мовив капітан.
— То мені, сер, нема чого розводитись. Ось дивіться!
Роб витяг в’язку ключів. Капітан оглянув ключі не виходячи зі свого кутка, і оглянув Роба.
— І ще дивіться! — сказав Роб і витяг запечатаний пакет, на який капітан Катл видивився так само, як на ключі.
— Коли я прокинувся сьогодні, — сказав Роб, — а було це десь чверть на шосту — я знайшов оце в себе на подушці. Двері на вулицю були не на замку, і містер Джілс зник.
— Зник? — ревонув капітан.
— Пропав, сер.
Голос капітана був такий грізний, а сам він, виступивши з кутка, з таким виглядом сунув на Роба, що хлопець, виставивши поперед себе руку з ключами та пакетом, щоб його не розчавили, забився у протилежний куток.
— «Капітанові Катлу», сер! — кричав Роб. — Так тут написано, на ключах і на пакеті. Слово честі, капітане, більше я нічого не знаю! Краще вже смерть, ніж таке! Оце так посадили на посаду, — плакав безталанний Точильник, втираючи рукав в обличчя, — його хазяїн чкурнув собі з дому, а його винним роблять!
Цей лемент прямо стосувався до погляду капітана Катла — чи, радше, пломінкого зору, повного підозри, загрози та осуду. Взявши простягнений йому пакет, капітан розпечатав його і прочитав таке:
— «Любий Неде Катле, в цьому конверті моя воля і заповіт…» — капітан недовірливо перерив пакет.
— Де ж той заповіт? — спитав він, зараз же взявши на підозру безталанного Точильника. — Що ти зробив з ним, хлопче?
— Я його і не бачив, — запхинькав Роб. — Не чіпляйтеся до безневинного хлопця, капітане. Я і в руках не мав ніякого заповіту.
Капітан Катл похитав головою, даючи на розум, що хтось мусить відповісти за це, і серйозним голосом читав далі:
— «Розпечатайте його не раніше, як за рік, або тоді, принаймні, коли знатимете напевно, що з моїм любим Уолтером, якого, я знаю, любите й ви, Неде». — Тут капітан спинився й розчулено закивав головою, по чому, аби не втратити на гідності в такий значущий момент, кинув на Точильника якнайсуворіший погляд. — Якщо ви ніколи більше не почуєте за мене, Неде, — згадуйте свого старого друга, як і він завжди згадуватиме вас — добрим словом, і принаймні до тих пір, як вийде зазначений мною термін, догляньте задля Уолтера за нашим помешканням. Боргів у мене нема, позику, взяту в «Домбі й Сина», я сплатив цілком, а ключі посилаю. Не розголошуйте цього і не шукайте мене надаремно. Оце й усе, дорогий Неде, що мав сказати вам ваш вірний друг, Соломон Джілс».
Капітан глибоко зітхнув і прочитав ще рядки, написані нижче:
«Хлопця Роба, як я вам казав, рекомендували з «Домбі й Сина». Якщо крамниця піде під молоток — подбайте за маленького мічмана, Неде».
Щоб хоч приблизно засвідчити для прийдешніх поколінь, з яким виглядом і почуттями капітан, хтозна-скільки разів обернувши того листа в руках і прочитавши його разів кільканадцять, всівся нарешті й подумки узявся чинити суд за всіма правилами військового трибуналу, потрібен був би об’єднаний геній усіх тих великих людей, що, зрікшись невдячних сучасників, вирішили прокласти собі шлях до грядущих поколінь, та так і не добралися туди. Спочатку капітан був занадто прибитий та спантеличений, аби могти думати про будь-що, крім самого листа; та навіть коли його думки перейшли до висвітлення й різних інших, дотичних до цього, фактів, вони успішно могли б повернутися й до своєї попередньої теми — стільки світла вони пролили. Маючи перед своїм судом єдину особу — Точильника, капітан Катл врешті-решт неабияк полегшив собі душу тим, що вирішив скерувати усі підозри на хлопця; і рішучість ця так виразно проступила в нього на обличчі, що Роб запротестував.
— Ой, та що ви, капітане! — заплакав Точильник. — Як ви можете? Що я такого зробив, аби на мене так дивитись?
— Слухай-но, хлопче, — відповів капітан, — не
