Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Я матиму приємність, Турботе, — нарешті сказав містер Домбі так, ніби проковтнув щось, трішечки завелике для його горла, — представити вас моїм… тобто майоровим друзям. Надзвичайно симпатичні люди.
— Серед них, припускаю, і дами? — висловив гадку промітний управитель.
— Всі вони… власне, обоє вони — дами, — відповів містер Домбі.
— Тільки двоє? — усміхнувся Турбот.
— Так, тільки двоє. Я буваю тільки в їхньому домі й інших знайомств не завів.
— Сестри, мабуть?
— Мати з дочкою.
Коли містер Домбі опустив погляд і знову почав поправляти хустку, усміхнене обличчя Турбота-управителя миттю і без будь-якої проміжної стадії натяглося й спохмурніло, погляд впився в лице містера Домбі, а посмішка обернулася хижим оскалом. Коли ж містер Домбі підвів очі, воно так само миттю змінилося, набравши попереднього виразу і демонструючи всі наявні зуби та ясна.
— Ви дуже люб’язні,— сказав Турбот. — Я буду щасливий познайомитися з ними. До речі, про дочок. Я бачив міс Домбі.
Містер Домбі раптом почервонів.
— Я насмілився заїхати до неї, — пояснив Турбот, — щоб спитати, чи не буде від неї якого доручення. Не скажу, щоб мені пощастило, бо маю вам передати тільки її… тільки її щиру любов.
Вовче, — так, це було воістину вовче обличчя в ту мить, і так само, по-вовчому, блиснув язик між ощирених зубів, коли очі його перестрілися з поглядом містера Домбі!
— Є щось нового? — спитав містер Домбі по короткій мовчанці, під час якої Турбот витяг з своєї теки кілька записок й інших паперів.
— Дрібниці, — відповів Турбот. — Загалом справи не такі блискучі, як були звичайно, але це не має суттєвого значення. Ллойд, між іншим, вважає, що «Син і Спадкоємець» загинув. Що ж, він був застрахований од кіля до вершечків щогол.
— Турботе, — почав містер Домбі, підсідаючи до нього, — я не скажу, щоб цей молодий чоловік — Гей — справляв на мене гарне враження…
— На мене теж, — докинув управитель.
— …Але я волів би, — не звернувши на нього уваги, вів містер Домбі, — щоб він не був на тому кораблі. Я волів би, щоб ми його не посилали.
— Шкода, що ви не сказали цього раніше, — чи не так? — холодно зауважив Турбот. — Ну, та я думаю, що все це на краще. Чи не казав я вам про маленьку приятельську розмову між мною й міс Домбі?
— Ні, — сухо одказав містер Домбі.
— Я не маю сумніву, — по красномовній паузі продовжив містер Турбот, — що, де б той Гей не був, все ж краще, коли він там, а не тут, у Лондоні. На вашому місці я був би задоволений з цього. А на своєму я цілком задоволений. Міс Домбі надто молода та довірлива, — коли це вважати за хибу, — та ще, може, не досить гордовита, як на вашу доньку. Хоча й це не так уже й важливо. Будете звіряти ці баланси зі мною?
Замість похилитися над паперами, містер Домбі відкинувся в кріслі й пильно глянув на управителя. Той, скинувши віями, удавав, ніби заглибився в цифри й чекає, поки звільниться його патрон. І не приховував, що удає, демонструючи цим свою делікатність і намір оберегти батьківські почуття містера Домбі. А містер Домбі, дивлячись на нього, розумів це і здогадувався, що якби не це, то отой довіритель Турбот міг би сказати багато більше, коли б він, містер Домбі, його попросив. Він і в ділових стосунках був отакий. Мало-помалу погляд містера Домбі відтанув, а увага перекинулася на папери; але навіть займаючись паперами, він раз по раз відривався від них, щоб поглянути на містера Турбота. І за кожним разом Турбот, як і раніше, знову демонстрував, який він делікатний, чим робив дедалі глибше враження на свого видатного шефа.
Поки вони отак засідали і в грудях у містера Домбі, вміло культивована його управителем, росла і зріла злість до нещасної Флоренс, витісняючи звідти колишню холодну байдужість, майор Бегсток, пориваючи серця всіх лімінгтонських паній похилого віку і тягнучи за собою тубільця з необхідною кількістю ручного багажу, простував тінистою стороною центральної вулиці, щоб скласти вранішній візит місіс Ск’ютон. Опівдні, коли майор добувся до Клеопатриного гніздечка, він мав щастя застати царицю в її звичайній позі на софі. Цариця розганяла нудьгу чашкою кави, а щоб їй зручніше нудьгувалося, в кімнаті було спущено завіси, так що Візерс, прислуговуючи своїй пані, манячив, наче мара.
— Що то за проява іде сюди? — спитала місіс Ск’ютон. — Я не можу дивитись на неї. Ідіть відсіля, хоч хто б ви були.
— І ви маєте серце, мадам, проганяючи Джея Б.? — з докором мовив майор, спинившися на півдорозі й завдавши ціпок на плече.
— Ах, це ви! Ну то я передумала — можете ввійти, — змилостивилася Клеопатра.
Майор і ввійшов, і підійшов до софи, і підніс її чарівну ручку до губ.
— Сідайте, — сказала Клеопатра, невтомно вимахуючи віялом, — тільки якнайдалі. Не підходьте до мене, бо я сьогодні страшенно ослаблена і вразлива, а від вас тхне сонцем. Ви просто як із тропіків.
— Бог свідок, мадам, — скрикнув майор, — був час, коли Джозеф Бегсток смажився й пікся на сонці. То були часи, мадам, коли він цвів таким пишним цвітом у тепличнім повітрі Вест-Індії, що його називали не інакше, як Квіткою. За тих часів, мадам, ніхто й не чув за Бегстока. Всі чули тільки за Квітку, Квітку нашого полку. Квітка, може, вже й прив’яла, мадам, — сказав майор, сідаючи в крісло, що стояло далеко ближче, ніж указане йому жорстокою богинею, — але ще міцна і незмінна, як вічнозелені рослини.
Тут майор під прикриттям темряви, що огортала кімнату, заплющив одне око, завертів головою, мов блазень, і ще ніколи, мабуть, у приступі самовдоволення, не був так близько від апоплектичного удару, як тепер.
— Де місіс Гренджер? — запитала пажа Клеопатра.
Візерс мав думку, що вона в своїй кімнаті.
— Гаразд, — сказала місіс Ск’ютон. — То йди і закрий двері. Я