Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Дякую. Я не маю охоти його читати, — була відповідь.

— То я відпишу йому сама, хоч, правду мовивши, хотіла запросити на секретаря тебе, моє серденько.

Оскільки Едіт мовчала, то місіс Ск’ютон попросила майора підкотити до неї письмовий столик одхилити кришку та подати їй перо та папір, і майор здійснив цей ряд принагідних послуг з неабияким посвяченням та смиренністю.

— Чи переказувати привіт від тебе, голубонько? — спитала місіс Ск’ютон, закінчуючи листа.

— Як хочете, мамо, — з цілковитою байдужістю й усе ще не повертаючи голови, відповіла Едіт.

Місіс Ск’ютон написала, як хотіла, без подальших уточнювань, і вручила листа майорові, котрий, прийнявши його як дорогоцінний дар, хотів заховати його біля серця, але був змушений покласти в кишеню штанів з огляду на ненадійність жилета. По чому він вельми елегантно, по-лицарському попрощався з дамами, — старша відповіла тим, що завжди, а молодша, не відриваючись від вікна, нагородила настільки незначним кивком голови, що майорові більше полестило б, коли б вона не відгукнулася зовсім і лишила його при думці, що його не почули або й просто забули про нього.

— Щодо того, як вона змінилася, — міркував майор, крокуючи до готелю, — а що сонце пряжило, то він виставив тубільця з його легким багажем поперед себе і крокував у тіні цього принца-ізгоя, — щодо того, як вона змінилася, сер, і сохне, і всяке інше, то Джозефа Бегстока цим не обдуриш. Нічого подібного. Це не пройде. А от щодо незгоди між ними, чи, як мати каже, провалля, то це, хай йому біс, сер, досить схоже на правду. І досить дивне! Ну що ж, сер! — випалив майор. — Едіт Гренджер і Домбі варті одне одного. Хай позмагаються! Бегсток буде на боці переможця!

Майор у запалі вигукнув останні слова уголос, так, що безталанний тубілець спинився й повернувся назад, певний, що то звертаються до нього. До краю обурений таким непослухом майор (дарма, що в цю хвилину його розпирала втіха від власної дотепності) миттю штурхнув його ціпком межи ребра і так підштурхував, раз у раз, до самого готелю.

Не менш обурений був майор і коли вбирався до обіду, так що чорний слуга наразився на цілу зливу розмаїтих і різних за розмірами речей, що траплялися хазяїнові під руку, — од чобіт і до щітки для волосся включно. Майор, бачте, пишався, що тримає свого тубільця в стані першокласної муштри, і за найменше порушення суворої дисципліни виписував йому отакий наряд. А коли врахувати, що тубілець служив йому ще й як відворотний засіб проти подагри та всяких інших прикрих недуг, тілесних і духовних, то вийде, що він недарма заробляв свої гроші,— невеликі, зрештою.

Поперекидавши нарешті все, що нагодилося під руку, і понадававши тубільцеві епітетів, що своєю кількістю та мальовничістю повинні були викликати в останнього немалий захват перед скарбами англійської мови, майор нарешті дозволив пов’язати собі краватку і, вичепурений, повний свіжого духу після всіх оцих вправ, зійшов униз надихнути бадьорістю Домбі та його руку-правицю.

Домбі ще не було, зате була рука-правиця і, як завжди, з готовністю відкрила перед майором усі свої зубовні скарби.

— Ну, сер, як збували ви час відтоді, коли я мав щастя з вами познайомитись? — спитав майор. — Чи ви навіть не виходили?

— Була прогулянка тривалістю в півгодини, — відповів Турбот. — У нас-бо багато роботи.

— Справи, га?

— Є ряд різних дрібниць, які потрібно обговорити, — пояснив Турбот. — Але знаєте що? Це доволі незвичайне явище для мене, вихованого в школі недовір’я і загалом людини не надто товариської.— Турбот перейшов на чарівливо-щирий тон, — але я почуваю, що можу бути цілком відвертим з вами, майоре Бегсток.

— Велика честь для мене, сер, — відповів майор. — Можете на мене звіритися.

— І знаєте, — вів далі Турбот, — мені здається, що мій друг, або вірніше — наш друг…

— Тобто Домбі, сер? — вигукнув майор. — Ви бачите мене, містере Турбот? Бачите Джея Б.?

Майор був надто дебелий та синій, щоб його не можна було бачити, і містер Турбот визнав, що має таку приємність.

— То це ви бачите людину, яка задля Домбі ладна головою накласти.

Містер Турбот посміхнувся й сказав, що був певен цього.

— Отже, знаєте, майоре, — продовжив він, — вертаючись до сказаного: наш друг сьогодні, здається мені, не так цікавився справами, як завжди.

— Та ну-бо! — у захваті вигукнув майор.

— Мені здається, він трохи неуважний, і думками блукає десь-інде.

— Далебі, сер, — скрикнув майор, — тут треба шукати даму!

— Та й я прийшов до такого висновку, — зізнався Турбот. — Спершу я гадав, що ви жартуєте, коли ви натякнули на це, бо я вас, військових, знаю…

Майор запирхав, як кінь, затряс головою та плечима, немов хотів сказати: «А ми таки веселі хлопці, що тут перечити!» Потім він ухопив містера Турбота за петельку і, вибалушивши очі, шепнув, що вона незрівнянно чарівна, сер. Що вона — молода вдова, сер. З хорошого роду, сер. Що Домбі по самісінькі вуха закохався в неї, сер, і що це для обох чудова партія, бо в неї — врода, кров і таланти, а в нього — гроші. І чого ж іще треба для подружжя? Зачувши під дверима ходу містера Домбі, майор поспішив докинути, що завтра містер Турбот побачить її на власні очі й матиме змогу судити сам. Після такого розумового перезбудження і гарячкового шепотіння йому ще довго булькало в горлі й сльозилися очі, — аж поки подали обід.

Майор, як і деякі інші благородні тварини, за їдою показував себе якнайкраще. З одного краю столу сяяв він, з протилежного — більш помірковано — містер Домбі, а містер Турбот між ними і собі долучав промінчик то до одного, то до другого сяйва, чи, при потребі, й до обох відразу.

За першою та за другою стравою майор звичайно був дуже серйозний, бо, згідно з