Домбі і син - Чарльз Діккенс

діючим таємним розпорядженням, тубілець виставляв круг нього всі банки та пляшечки з приправами, і майор був дуже зайнятий, відкорковуючи їх та змішуючи їхній вміст в себе на тарілці. Крім цього, на бічному столику тубілець тримав окремий набір прянощів та спецій, якими майор заправлявся щодня; не кажучи вже про дивні механічні пристрої, звідки кожного разу в майорове вино чвиркав струмінь якоїсь незнаної рідини. Але й під час цієї нелегкої роботи майор умів бути надзвичайно товариським, і товариськість його полягала в тому, що він вельми хитро виявляв перед Турботом настрій містера Домбі.

— Домбі, — сказав майор, — ви не їсте. У чім справа?

— Спасибі, — одповів цей джентльмен. — Щось не маю апетиту сьогодні.

— Що ж це з ним сталося, Домбі? — спитав майор. — Куди він заподівся? Ви не залишили його у наших друзів — за це я ручуся — бо його у них сьогодні за сніданком не було. Принаймні, в одної. Не скажу, в якої саме.

Тут майор підморгнув Турботові і скорчив таку жахливо хитру гримасу, що чорношкірий слуга мусив, не чекаючи на розпорядження, дати йому стусана в спину, інакше майор міг би скотитися під стіл.

На дальшому етапі обіду — тобто тоді, коли тубілець уже стояв напохваті, готовий подати першу пляшку шампанського, — майор зробився іще хитріший.

— Ну, — мовив він, підносячи свій келих, — наливай по вінця, негіднику. По вінця й містеру Турботові; і містерові Домбі теж. Хай йому біс, джентльмени! — підморгнув майор до свого нового приятеля, бо містер Домбі в цю мить значуще втупився в тарілку. — Офіруймо ж це вино божеству, знайомством з яким Джо пишається і на якого скромно й шанобливо милується здаля. Зовуть його Едіт, — додав майор. — Божественна Едіт!

— За божественну Едіт! — повторив, усміхаючись, Турбот.

— Авжеж, за Едіт, — приєднався містер Домбі.

Поява офіціантів з новими стравами викликала в майора новий приплив хитрощів, тільки дещо серйознішого плану.

— Хоча, між нами кажучи, сер, — звертаючись більше до Турбота і прикладаючи пальця до вуст, мовив майор, — хоча Джо Бегсток у цьому питанні й мішає грішне з праведним, проте він надто боготворить згадане нами ім’я, аби віддати його на поживу таким хлопцям, як ми, — та й не тільки таким. Ні звуку, сер, поки вони тут!

З боку майора то був гідний і шанобливий жест, і містер Домбі це чудово зрозумів. Дарма що збентежений — на свій лад — майоровими натяками, містер Домбі вочевидь не мав нічого проти його піддразнювань, ба навіть заохочував до них. Можливо, майор і справді був недалеко від істини, коли прорікав, що цей великий чоловік, зовні надто гордий для того, аби звірятися своєму прем’єр-міністрові чи радитися з ним у такому питанні, в дійсності хотів би, щоб той усе знав. Хай там як, але він весь час поглядав на містера Турбота, поки майор випробовував свою легку артилерію, й уважно стежив за тим, як вона діє.

Одначе майор, здобувши собі доброго слухача і всміхача, рівного якому не було в цілому світі, — «одне слово, збіса інтелігентного і милого хлопця», як він часто заявляв опісля, — аж ніяк не збирався відбути його тацою скромною порцією хитрощів, яка стосувалася тільки містера Домбі особисто. Тому, коли прибрали скатертину, майор ширше та розмаїтіше розкрився як добірний член товариства, розповідаючи полкові бувальщини та сиплючи полковими анекдотами в таких щедрих кількостях, що Турбот геть знемігся (або удав, що знемагає) з реготу та захоплення, а містер Домбі поглядав з високостей своєї цупко накрохмаленої краватки так, ніби майор був його власністю, і нагадував статечного поводиря, який радіє, що його ведмідь добре танцює.

Коли майор так захрип од їдла, питва та демонстрації своїх товариських здібностей, що розуміти його була вже несила, подали каву, а після кави майор, явно не сподіваючись на позитивну відповідь, спитав, чи грає містер Турбот у пікет.

— Граю трохи, — відказав містер Турбот.

— А, може, і в трик-трак? — повагавшись, запитав майор.

— Граю трохи й у трик-трак, — відповів зубатий.

— Турбот, скільки знаю, грає в усі ігри, — зауважив містер Домбі, влягаючись на канапу так, немов був зроблений з дерева й не мав суглобів, — і грає добре.

І справді він грав в обидві ігри, і грав так досконало, що майор був вражений і захотів знати, чи грає він у шахи.

— Так, граю трохи, — відказав Турбот, — а часом грав і вигравав, навіть не дивлячись на дошку.

— Хай йому біс, сер! — скрикнув майор. — Ви — цілковита протилежність Домбі, який ні в які ігри не грає.

— О, Домбі! — мовив управитель. — Домбі не було коли вчитись таких дрібниць. А таким людям, як я, вони іноді стають у пригоді. Як сьогодні, приміром, коли я, завдяки їм, можу стати на герць із вами, майоре Бегсток.

Тільки брехливі уста можуть усміхатися так широко та облесно, але під принизливою покірливістю слів чути було щось схоже на гарчання, а одну мить могло навіть здатися, що білі зуби зараз укусять того, до кого вони лащаться. Та майорові не здалося нічого; містер же Домбі, напівзаплющивши очі, лежав і міркував про своє, поки вони грали, тобто до ночі.

Протягом цього часу містер Турбот, хоч і обіграв майора, настільки, проте, піднісся в його очах, що, коли вони розпрощалися біля дверей майорової кімнати, тубілець, — який звичайно облягався тут же, на матрасі,— з наказу свого пана, присвічував Турботу аж до його номера.

Того вечора в дзеркалі Турботової спальні довго мріла якась нечітка, невиразна пляма. Можливо, то було й криве дзеркало, але відбивало воно постать чоловіка, котрий бачив себе серед сили людей, що спали, розкинувшись, долі, в нього під ногами, як нещасний тубілець під дверима свого пана, а він, злорадно поглядаючи на сплячих, лавірував, переступаючи через них, але так, що не зачепив чоботом жодного обличчя — поки що.

Розділ двадцять сьомий

ТІНІ ГУСТІШАЮТЬ