Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Ах, мадам! — раптом спинився Турбот. — Говорячи про живопис — ось вам композиція! В якій галереї світу побачите ви щось подібне?
І всміхнений джентльмен показав на сусідню кімнату посеред якої стояли поруч містер Домбі та Едіт.
Вони не обмінювались ні словом, ні поглядом, і хоч стояли поруч, але, здавалось, що вони далі одне від одного, ніж якби їх відділяв океан. Навіть пиха у кожного була інша й різнила їх більше, ніж різняться між собою найпихатіша та найсмиренніша відміни роду людського. Він — самовпевнений, непохитний, церемонний, суворий. Вона — надзвичайно приваблива, уроча, але цілковито байдужа до себе, до нього, до всього довкола, немов би гордувала власною красою, осоружною їй, як ліврея чи вивіска. Такі вже були не до пари, такі разюче несхожі, — і водночас штучно, силою пов’язані, мов ланцюгом, який кувала лиха доля та випадок, що аж картини на стінах, здавалось, були вражені, кожна по-своєму, протиприродністю цього поєднання. Похмурі лицарі й воїни сердито дивилися на них. Священик, звівши правицю, виказував блюзнірство цієї пари, що збиралася стати перед божий вівтар. Тихі ставки з пейзажу, одбиваючи сонце в глибинах, питалися, чи, як нема іншої ради, не краще було б утопитися? Руїни кричали: «Дивіться, он що сталося з нами, як віддали нас нелюбу — Часові!» Тварини, з природи ворожі одна одній, гризлися, немов їм у науку. Амури та купідони з переляку кидалися врозтіч, а мученик корчився в таких стражданнях, яких ще на жодній картині не зображали.
Проте видовище, на яке вказав їй містер Турбот, так зачарувало місіс Ск’ютон, що вона не втрималася і впівголоса вигукнула, що це чудова, вельми душевна картина. Почувши це, Едіт обернулася, геть червона з обурення.
— Кохана Едіт знає, що я милувалася нею, — мовила Клеопатра, боязко поплескавши дочку по спині кінцем парасольки. — Золотко ти моє!
Містер Турбот знову став свідком душевної боротьби, як і сьогодні вранці, під деревами парку. І знову побачив, як напливає на неї той самий гордовитий вираз нудьги та байдужності й заволікає її, наче хмарою.
Вона так і не звела на нього очей, тільки кинула ледь помітний, владний погляд на матір, немов наказувала їй підійти. Місіс Ск’ютон визнала за доцільне зрозуміти натяк і, підхопивши своїх кавалерів, прилучилася до дочки, щоб більше не відходити від неї.
Містер Турбот, якому вже ніщо не відволікало увагу, заходився говорити про картини, вибирав з них найкращі й показував містерові Домбі, незмінно зберігаючи тон фамільярної шанобливості до свого патрона, та всіляко виявляв йому свою повагу, то шукаючи для нього номера в каталозі, то спрямовуючи бінокля, то тримаючи його ціпок. Правду кажучи, все це робилося не так із власного почину містера Турбота, як з волі містера Домбі, котрий був не проти підкреслити свою вищість, кидаючи владно і — як на нього — невимушено: «Ідіть-но сюди, Турботе, допоможіть мені», — що цей усміхнений джентльмен завжди з охотою робив.
Вони оглянули всі картини, мури, сторожові гнізда й таке інше. Майор, перебуваючи в періоді травлення, посоловів і притих, зате містер Турбот пожвавішав і став душею товариства. Спершу він звертався здебільша до місіс Ск’ютон, а коли ця вразлива леді, через чверть години, так захопилась усіма тими витворами мистецтва, що почала нестримно позіхати («від них просто дух забиває», як висловилася вона з цього приводу переніс свою увагу на містера Домбі. Містер Домбі виходив поза рамки звичайних: «Справді, Турботе» або «Маєте рацію, Турботе», — зате мовчки заохочував управителя говорити далі і на споді душі був дуже задоволений з нього, радіючи, що є кому підтримувати розмову, і гадаючи, що його, так би мовити, батьківські репліки можуть розважити місіс Гренджер. Містер Турбот, людина вельми розсудлива, ні разу не дозволив собі звернутися безпосередньо до цієї леді, яка, схоже, уважно слухала, дарма що не дивилася на нього, — тільки раз чи два, коли Турбот перевершив самого себе в догідливості, сутінкова посмішка перебігла по її обличчю, не освітивши, а потьмаривши його.
Нарешті достоїнства Уорікського замку були вичерпані, — як і сили майора, не кажучи вже про місіс Ск’ютон, котра підозріло часто почала умлівати з захоплення, — колясу подано, і всі вирушили оглядати околишні красоти. В одному місці містер Домбі церемонно зауважив, що навіть побіжний ескіз, зроблений ручкою місіс Гренджер, був би для нього спогадом про цей приємний день, хоч, — як містер Домбі, вклонившися, запевнив, — він і без такої пам’ятки про цей день повік не забуде. Візерс-сухоребрий зараз же дістав наказ, од місіс Ск’ютон подати альбом для ескізів, якого носив під пахвою, і коляса зупинилася, щоб Едіт могла зробити рисунок, а містер Домбі — залічити його до числа своїх скарбів.
— Боюся тільки, що завдаю вам клопоту, — сказав містер Домбі.
— Анітрохи. Що саме вам намалювати? — спитала Едіт, повертаючись до нього з тим самим виразом силуваної чемності, що й уранці за столом.
Містер Домбі знову, вклонився, прим’явши накрохмалену хустку на шиї, й одповів, що лишає це на вибір самої художниці.
— Все ж я воліла б, щоб вибрали ви.
— Ну, тоді, скажімо, оце. Це, здається, непоганий об’єкт, або… як на вашу думку, Турботе?
Неподалік від них ріс невеличкий гайок, подібний до того, де сьогодні звивав свій ланцюжок слідів містер Турбот, і під одним з дерев так само стояла лава, біля якої той ланцюжок обірвався.
— Може, я дозволю собі запропонувати місіс Гренджер оцей пейзаж? — сказав Турбот. — Цікаве — надзвичайно цікаве місце.
Едіт перебігла поглядом туди, куди вказував його канчук, і глипнула на Турбота. То був другий погляд, яким вони обмінялися сьогодні, точнісінько такий самий, як перший, тільки що більш промовистий.
— Хочете це? — спитала Едіт у містера Домбі.
— Буду щасливий.
Коляса під’їхала ближче до місця, що мало ощасливити містера Домбі, й Едіт, гордовито-байдужа, як завжди, не висідаючи з екіпажа, розгорнула альбом і почала малювати, та за хвилину спинилася.
— Олівці затупились, — мовила вона, крутячи їх у руках.
— Дозвольте, прошу, — озвався містер Домбі. — Або краще хай це Турбот зробить, він розуміється на цих справах. Будьте ласкаві, Турботе, поможіть місіс