Домбі і син - Чарльз Діккенс

серце її не втрачало надії. їй — молодій, палкій, хай і недосвідченій — так важко було уявити собі, що молодість і запал може згаснути, мов полум’я свічки, а світлий день життя — зникнути в темряві глупої ночі. І Флоренс надіялася. Вона часто плакала, думаючи про бідування Уолтера, і дуже рідко — думаючи про його смерть, і ніколи не плакала довго.

Вона написала була майстрові корабельних інструментів, але не одержала відповіді, та й не чекала на неї. Ось так було в душі у Флоренс того ранку, коли вона з радістю поверталась додому, до свого самотнього життя.

Доктор і місіс Блімбери у супроводі свого дорогоцінного вихованця (хоч і всупереч його волі), юного містера Барнета, відбули назад до Брайтона, де цей юний джентльмен і його друзі по сходженню на Парнас, безумовно, вже відновили свої заняття. Вакації минулися; наймолодші гості вілли роз’їхались, і тривала гостина Флоренс теж доходила свого кінця.

А проте був один гість, який хоч і не жив на віллі, але постійно засвідчував Скетлсам свою увагу, лишаючись відданим їм і тепер. Маємо на думці містера Тутса. Поновивши кілька тижнів тому знайомство із Скетлсом-молодшим, яке він мав щастя зав’язати того вечора, коли порвав блімберські пута і з каблучкою на пальці полинув у вільний світ, містер Тутс щодня заходив на віллу й залишив у вестибюлі цілу колоду візитних карток. Церемонія відбувалась так, немов містер Тутс грав із швейцаром у віст і здавав йому карти.

Крім того, натхнений (не без допомоги блискучого розуму його друга Курчати) тією ж прекрасною, сміливою ідеєю — не дати Скетлсам забути про себе — містер Тутс придбав шестивеслового човна. Веслували на ньому водяні приятелі Курчати, а кермував сам цей славетний герой, котрий для такої нагоди одягав червоногарячу пожежну куртку і прикривав вічно підбите око зеленою пов’язкою. Ще до вербовки екіпажу містер Тутс подав Курчаті на розгляд гіпотетичний випадок — припустимо, Курча закохався в молоду леді, Мері на ймення, і захотів спорядити власного човна — як би він назвав його? Курча під присягою запевнив, що охрестив би його «Маріеттою» або ж «Втіхою Курчати». Схваливши цю ідею й всебічно обміркувавши її, містер Тутс вирішив назвати свій човен «Радість Тутса», що мало служити делікатним компліментом Флоренс і чого не міг не оцінити кожен, хто знав обидві сторони.

Розлігшись на кармазиновій подушці в своєму розкішному човні й задерши догори ноги, містер Тутс, втілюючи свою ідею в життя, день у день, з тижня на тиждень плавав туди-сюди попри садок сера Барнета, шастав упоперек річки під карколомними кутами, щоб його бачили з вікон сера Барнета і взагалі виробляв такі піруети своєю «Радістю Тутса», що вправив у захват усе навколишнє побережжя. Та як тільки над рікою з’являвся хтось із мешканців Барнетової вілли, містер Тутс удавав, ніби потрапив сюди за збігом винятково незвичайних і несподіваних обставин.

— Здоровенькі були, Тутсе! — гукав сер Барнет, махаючи рукою з моріжка, поки хитрюще Курча скеровував човна просто на берег.

— Як ся маєте, сер Барнете! — незмінно відповідав Тутс. — Яким це дивним побитом ви тут?

Премудрий Тутс завжди казав саме так, немов то була не вілла сера Барнета, а чиясь давно покинута оселя на березі Нілу чи Гангу.

— Оце так дивина! — вигукував містер Тутс. — А міс Домбі є?

Звичайно після цього з’являлася Флоренс.

— О, Діоген чудово почуває себе, міс Домбі! — кричав містер Тутс. — Я сьогодні довідувався.

— Дуже вам дякую, — одповідав милий голосок Флоренс.

— Може, б ви висіли на берег, Тутсе? — пропонував тоді сер Барнет. — Ходіть! Ви ж нікуди не поспішаєте. Загляньте до нас!

— О, це пусте, дякую вам! — червоніючи, казав Тутс. — Я просто подумав, що міс Домбі, напевне, хоче знати за Діогена. До побачення!

І бідний містер Тутс, якому до смерті хотілося прийняти запрошення, але бракувало відваги, згнітивши серце, подавав знак Курчаті, і «Радість» стрілою краяла воду.

Ранком того дня, коли Флоренс од’їжджала, надзвичайно розкішно прибрана «Радість» стала на приколі коло садка. Зійшовши, по розмові з Сюзанною, вниз, Флоренс застала у вітальні містера Тутса.

— О, як ся маєте, міс Домбі? — спитав ошелешений Тутс, що завжди ніяковів, коли мрія його серця збувалася і він розмовляв із Флоренс. — Спасибі, я почуваюся добре, сподіваюсь, і ви так само, як Діоген учора.

— Ви дуже люб’язні, — відповіла Флоренс.

— Дякую, це пусте, — відказав містер Тутс. — Я подумав, може, ви будете не проти, за такої чудової погоди, повернутися додому човном. Місця в ньому вистачить і для вашої покоївки.

— Спасибі велике, — завагалася Флоренс. — Я б охоче, поїхала… — але… не можу.

— О, це пусте, — відповів містер Тутс. — До побачення!

— Може, почекаєте на леді Скетлс? — лагідно спитала Флоренс.

— О, ні, дякую вам, — відповів містер Тутс. — Це зовсім пусте.

До чого сором’язливий бував містер Тутс у подібних випадках, до чого метушливий! У цю мить до кімнати ввійшла леді Скетлс, і Тутс раптом взявся гаряче розпитувати її про здоров’я та висловлювати надію, що воно в неї добре, і ніяк не міг відірватися від її руки, аж доки не з’явився сер Барнет, в якого він тут же учепився з силою одчаю.

— Сьогодні ми втрачаємо ту, що осяяла наш дім, Тутсе, — сказав сер Барнет, повертаючись до Флоренс.

— О, це пу… тобто, безперечно, — пробелькотів збентежений Тутс. — Бувайте здорові!

Незважаючи на бучний характер цього прощання, містер Тутс, замість іти, став і тупо роззирався довкола. Щоб допомогти йому, Флоренс, сердечно дякуючи за все, попрощалася з леді Скетлс і подала руку серу Барнетові.

— Чи не можу я попросити вас, дорога міс Домбі, переказати мої найкращі вітання вашому шановному татові? — мовив той, ведучи гостю до карети.

Важко було Флоренс брати на себе це доручення, — вона немов обманювала сера Барнета, дозволяючи йому думати, що люб’язність, зроблена їй, робилася і її батькові. Але що пояснити це було годі, то Флоренс лише вклонилася, дякуючи господареві, і знову подумала, що