Домбі і син - Чарльз Діккенс

Нові її друзі та знайомі, що ще лишалися на віллі, повибігали — хто з будинку, хто з саду — щоб провести її в дорогу. Всі вони встигли прив’язатися до дівчини і з щирим сумом прощалися з нею. Навіть челядники сумували, що вона від’їжджає і, збившись біля дверцят карети, розкланювались і махали їй на прощання. Глянувши на привітні обличчя, на сера Барнета з дружиною й містера Тутса, що, стоячи віддалік, хихотів, вибалушивши на неї очі, Флоренс пригадала собі вечір, коли вони з Полем покидали заклад доктора Блімбера, і, щойно карета рушила з місця, по обличчю їй покотилися сльози.

То були сльози журби, але разом з тим і сльози потіхи, бо всі приємні спогади, зв’язані зі старим, похмурим домом, до якого вона поверталася зараз, ріднили його з нею. Як давно, здавалося, не блукала по його мовчазних кімнатах! Як давно не закрадалася нечутно і боязко до кабінету свого батька! Як давно не відчувала недремної, але й заспокійливої присутності любих її серцю небіжчиків у кожній маленькій події її повсякденного життя! Це прощання привело їй на пам’ять і їхнє прощання з Уолтером — що говорив, як дивився він того вечора, і те, як природно єдналися в ньому зворушливе ставлення до тих, кого він покидав, і його сміливість та завзяття.

Навіть Сюзанна Ніппер якось полагіднішала, думаючи про дім, де прожила стільки років. При всій його похмурості і відповідній неприязності оцінок з її боку, Сюзанна тепер дарувала йому і цю похмурість.

— Мушу признатися, міс, я рада, що побачу його, — сказала Ніппер. — Правда, вихваляти його нема за що, але я не хотіла б, щоб він згорів чи щоб його знесли.

— Рада, що пройдешся по старих кімнатах, чи не так, Сюзанно? — усміхнулася Флоренс.

— Та що вже казати, міс, — одповіла Сюзанна, м’якшаючи дедалі більше, — я й не заперечую цього, але вельми можливо, що завтра я знов його зненавиджу.

А Флоренс знала, що ніде їй не буде так спокійно, як там. Її таємницю краще і легше таїти за високими, темними мурами, аніж виходити з нею на світло і ховати її перед десятками щасливих очей. Краще люблячому серцю шукати в самотині і не бентежитись тим, що знайшли інші люблячі серця. Легше надіятись, молитись і любити всіма забутій, але терпляче і безнастанно, в цьому тихому храмі спогадів, — хай і все в ньому сиплеться, старіє, підупадає, — аніж у чужій господі, серед чужих людей, хоч як там було б весело. Флоренс вабив до себе колишній зачарований сон життя, і їй якомога швидше хотілося зачинити за собою старі, темні двері.

Нарешті карета звернула в довгу, похмуру вулицю. Флоренс сиділа не з того боку, де був їхній будинок, і, під’їжджаючи до нього, визирнула у вікно, сподіваючись побачити дітей з дому навпроти.

Здивований вигук Сюзанни примусив її обернутися.

— Боже милий! — скрикнула Сюзанна. — Де ж наш будинок?

— Наш будинок? — повторила Флоренс.

Сюзанна, що втягнула була голову в карету, знову виткнула її у вікно, тоді знову втягнула, коли карета спинилася, і вражено втупилася в свою господиню.

Будинок, згори донизу, був під риштуванням. Вулиця перед ним була наполовину захаращена камінням, цеглою, купами вапна, стосами лісу. До стін було поприставлювано драбини; по драбинах снували робітники; на риштуванні кипіла робота; всередині працювали малярі та шпалерники; з візка коло дверей вивантажували великі сувої шпалерного паперу; тут же, так само загороджуючи прохід, стояла будка оббивача меблів; крізь повідкривані, повиламувані вікна жодних меблів не було видно, — лише робітники зі своїми причандаллями метушилися скрізь, від кухні й до горища. Що всередині, що зовні — скрізь одне і те ж: мулярі, маляри, каменярі, теслі з молотками, щітками, відрами, кайлами, кельмами, пилами — і всі працюють, дружно, як один!

Висідаючи з карети, Флоренс засумнівалася навіть, чи їхній це будинок, але вздріла коло дверей загорілого Тавлінсона, що вийшов їй назустріч.

— Трапилось що-небудь? — спитала Флоренс.

— О, ні, міс.

— Я бачу, тут величезні зміни.

— Так, міс, величезні зміни, — підтвердив Тавлінсон.

Флоренс, наче уві сні, пройшла повз нього і збігла на сходи. Сліпуче світло заливало колись завжди темну вітальню, заставлену високими козлами та помостами, де працювали чоловіки в паперових ковпаках. Портрет її матері винесли разом з усім іншим, і там, де він висів, було написано: «Обшити панеллю. Зелень із золотом». Сходи нагору були зариштовані так само, як зовнішні стіни, а вгорі, під вікном у стелі, розкинувшись у різних позах, засідав цілий Олімп лютівників та склярів. Її кімнати ще не ремонтували, але знадвору пообліплювали дошками та підпорами, що застували світло. Флоренс хутко увійшла до другої спальні — тієї, з маленьким ліжечком. Якийсь здоровило з люлькою в роті і з пов’язаною хусткою головою дивився у вікно на неї.

Саме тут розшукала її Сюзанна Ніппер і переказала, що батько хоче поговорити з нею і чекає внизу.

— Він тут! І хоче говорити зі мною! — скрикнула, затрусившись усім тілом, Флоренс.

Сюзанна, що була приголомшена куди більше, ніж Флоренс, повторила доручення, і Флоренс, бліда, схвильована, в ту ж мить побігла вниз. Чи наважиться вона поцілувати його? — думала вона дорогою. Серце вирішило за неї, і вона подумала — наважиться.

Він мусив був чути биття її серця, коли воно впурхнуло до кімнати. Ще мить — і воно забилося б у нього на грудях…

Але він був не сам. В кімнаті було ще дві дами, і Флоренс заклякла. Їй так важко було втримати розбурхані почуття, що, якби не її кудлатий приятель Ді, котрий, увірвавшись, кинувся зі своїми пестощами на неї, вітаючи з поверненням, — побачивши його, одна з дам зойкнула, і цей зойк привів Флоренс до тями, — ще трохи, і вона зомліла б.

— Як ся маєш, Флоренс? — спитав її батько, холодно простягаючи свою руку — неприступно холодно.

Флоренс узяла ту руку в свої й