Домбі і син - Чарльз Діккенс
Міс Токс присіла біля вікна й думала про свого покійного тата, містера Токса з Митного відділу грома'дських служб, і про своє дитинство, що пройшло в околицях приморського міста серед великих запасів смоли і майже сільських краєвидів. Вона згадувала луги в розсипах жовтецю, мов перекинуті небеса в золотих сузір’ях; згадувала, як сплітала з кульбабових стебел ланцюжки для своїх юних поклонників, здебільшого в полотняних штанцях, що присягались на вічну вірність, і як швидко ці вічні узи в’янули та рвалися.
Сидячи біля вікна й дивлячись на горобців у смужці світла, міс Токс думала і про свою покійницю маму — сестру власника напудрованої перуки з хвостиком, — про її чесноти та її ревматизм. І коли з майдану долинув хрипкий голос чоловіка з кривими ногами й повним кошиком стокроток на голові, що зробив з його капелюха пласку чорну оладку, — чоловік гукав «Квіти! Квіти!» з такою силою, наче був велетнем-людоїдом, що розпродує маленьких дітей, аж ніжні стокротки здригалися від того крику, — лиш тоді міс Токс вирвалася з полону своїх літніх спогадів та, похитавши головою, пробурмотіла, що вона, мабуть, оглянутись не встигне, як постаріє — і, здається, це була правда.
Перебуваючи в отакому замисленому стані, міс Токс занеслася думками аж до містера Домбі — можливо, тому, що майор уже повернувся до свого помешкання навпроти і саме вклонився їй через вікно. Які ж бо інші причини могли пов’язати в думках міс Токс містера Домбі, літні дні та кульбабкові ланцюжки? Чи повеселішав він? — думала міс Токс. Чи змирився зі своєю долею? Чи одружиться ще раз? А якщо одружиться, то з ким? Хто ця жінка?
Рум’янець — була жарка пора — розлився по щоках міс Токс, коли вона, отак розмірковуючи, повернула голову і, вражена, побачила власне замислене обличчя в свічаді над каміном. І зарум’янилася ще більше, побачивши невелику карету, що завернула на Принцесин майдан і котилася просто до її дверей. Міс Токс швиденько підвелася, схопила ножиці і, взявшись нарешті до квітів, дуже ретельно поралася з ними, коли до кімнати увійшла місіс Чік.
— Як поживає моя наймиліша товаришка? — вигукнула міс Токс, розкриваючи обійми.
В манери наймилішої товаришки підмішалося трохи величавості, але вона поцілувала міс Токс і сказала:
— Дякую, Лукреціє, дуже добре. Сподіваюся, і ви теж. Хм!
Місіс Чік щоразу душилася цим специфічним «хм!», наче ніяк не могла опанувати абетку а чи вступ до науки кашлю.
— Раненько завітали ви сьогодні, і як це мило з вашого боку, моя любо! — вела далі міс Токс. — А ви вже снідали?
— Дякую, Лукреціє, але я вже поснідала, і дуже рано. — Ласкава леді багатозначно глянула на підданицю Принцесиного майдану і з цікавістю озирнулася навколо. — З братом, який вже повернувся додому.
— Сподіваюсь, йому покращало, моє серденько? — затинаючись, мовила міс Токс.
— Набагато покращало, спасибі. Хм!
— Уважайте з цим кашлем, люба Луїза, — застерегла міс Токс.
— То нічого. Просто зміна погоди, — відповіла місіс Чік. — Треба бути готовим до змін.
— Погоди? — спитала наївна міс Токс.
— Та будь-яких, — одказала місіс Чік. — Безперечно, що треба. У цьому світі все міняється. Той, хто став би заперечувати таку очевидну істину, Лукреціє, дуже здивував би мене і значно упав би в моїх очах. Зміна! — з суворо-філософським виглядом вигукнула вона. — Зробіть ласку, покажіть мені, що не міняється? Навіть гусінь, яку, я певна, навряд чи такі питання турбують, і та безперестанку міняється в найнесподіваніший спосіб.
— Моя Луїза, — зауважила міс Токс, — завжди знаходить влучні приклади.
— Ви дуже люб’язні, Лукреціє, думаючи й кажучи так, — пом’якшала трохи місіс Чік. — Хочу вірити, що ми ніколи не впадемо в очах одна одної.
— Я певна цього, — потакнула міс Токс.
Місіс Чік кашлянула, як і раніше, й заходилася кінцем парасольки креслити щось на килимі. Міс Токс, яка добре знала свою щиру приятельку і не раз бачила, як від щонайменшої втоми чи неприємності вона миттю ставала надміру дратівлива, скористалася з паузи, щоб змінити тему.
— Перепрошую, дорога Луїзо, здається, та мужнього вигляду особа, яку я бачила в кареті, — містер Чік?
— Так, то він, — підтвердила місіс Чік, — але, ради бога, нехай собі там сидить. З ним його газета, і це задовольнить його принаймні на дві години. Ідіть до своїх квітів, Лукреціє, а я, з вашого дозволу, посиджу, перепочину.
— Моя Луїза добре знає, — зауважила міс Токс, — що між такими приятелями, як ми з нею, ніяких церемоній бути не може. Отже… — міс Токс закінчила фразу не словами, а ділом, і, знову одягши рукавички та озброївшись ножицями, заходилася з мікроскопічною пильністю порпатися поміж листям.
— Флоренс теж повернулась додому, — помовчавши якийсь час, озвалася місіс Чік, креслячи парасолькою по підлозі. — І, далебі, Флоренс занадто вже доросла, щоб і далі жити тим же відлюдним життям. Звичайно, занадто доросла. В цім нема ніякого сумніву. Якби хтось твердив інакше, я не стала б його поважати. Я просто не могла б поважати таку особу, при всьому бажанні. Не можемо ж ми аж до такої міри панувати над почуттями!
Міс Токс, дарма що не дуже второпала цю загальнозрозумілу думку, погодилася з приятелькою.
— Якщо вона така дивачка, — мовила місіс Чік, — і якщо мій брат, після всіх тих сумних подій і тяжких розчарувань, які він пережив, не дуже затишно почуває себе в її товаристві, то що з цього випливає? А те, що він повинен зробити зусилля. Він просто зобов’язаний зробити зусилля. Весь наш рід відзначався умінням робити зусилля. Поль — глава роду, можна сказати, єдиний його представник, — бо що я? Я геть нікчемна…
— Ну що ви, серце! — дорікнула міс Токс.
Місіс Чік обсушила очі, які в цю
