Домбі і син - Чарльз Діккенс
Міс Токс не відповіла, тільки тремтячою рукою взяла свою лійку й блудними очима перебігла по кімнаті, немов шукаючи, які з меблів підлягали орошенню. У цей критичний для міс Токс момент двері до кімнати відчинилися, вона зірвалася з місця, голосно засміялася і впала на руки тому, хто ввійшов, не бачачи, на своє щастя, ні обуреного виду місіс Чік, ні майора у вікні навпроти, який щосили вертів свій бінокль і аж спух, так його розпирала мефістофельська радість.
Зовсім не те було з приголомшеним тубільцем, опорою непритомної міс Токс, що, згідно з підступними вказівками майора, мчав навпростець, аби звідатись про її здоров’я, і прибув саме вчасно, щоб упіймати її тендітне тіло в обійми, а вміст її лійки — у черевик; дані обставини, вкупі з усвідомленням, що він перебуває під безпосереднім наглядом лютого майора, який у разі найменшого непослуху пригрозив йому звичайною карою переламування кісток, привели його в такий духовно й фізично пригнічений стан, що жаль було дивитися.
Кілька хвилин безталанний чужинець притискував міс Токс до свого серця з енергією, що зовсім не пасувала до його розгубленого виду, а бідолашна леді тим часом зрошувала його останніми краплями з своєї лійки, наче він був екзотичною рослиною (так, в дійсності, воно й було) і міг розквітнути під цим благодійним дощем. Нарешті місіс Чік, прийшовши перша до пам’яті, звеліла тубільцеві покласти міс Токс на софу й забиратися геть, і коли той радо виконав її наказ, заходилась приводити до притомності свою подругу.
Та в поведінці місіс Чік годі було бачити ту ніжність, з якою звичайно всі Євині дочки доглядають одна одну; не було в ній того інстинктивного взаєморозуміння, що незбагненним чином ріднить між собою схильних до млостей жінок, мов сестер. Місіс Чік більше нагадувала ката з тих добрих старих часів, по яких усі доброчесні люди ще й досі носять жалобу, і як кат приводить до чуття свою жертву, аби знову піддати її тортурам, так і вона вправлялася з міс Токс — давала їй нюхати солі, терла руки, бризкала в обличчя холодною водою й уживала всіх інших популярних засобів. Коли ж нарешті міс Токс розплющила очі й поволі очуняла, місіс Чік одсунулась од неї немов од злочинця і, наслідуючи навиворіт прецедент із отруєним датським королем, глянула на неї не так зі сльозою в оці, як із люттю.
— Лукреціє! — промовила місіс Чік, — Я не стану таїтися з тим, що відчуваю. З очей моїх спала полуда. Я не повірила б цьому, навіть якби почула про це від святого.
— Я дурна, не вмію справитися з млостями, — пробелькотіла міс Токс. — Зараз мені буде краще.
— Зараз вам буде краще, Лукреціє! — з величезною зневагою в голосі повторила місіс Чік. — Ви думаєте, я сліпа? Чи гадаєте, що я здитиніла? Ні, Лукреціє! Вельми вам вдячна!
Міс Токс кинула безпомічний, благальний погляд на свою подругу й піднесла до обличчя хусточку.
— Якби хто-небудь сказав мені про це вчора, — велично мовила місіс Чік, — або навіть півгодини тому, я ладна була б спопелити його. Тепер же з очей моїх спала полуда, і я виразно бачу вас, Лукреціє Токс. Час, коли я сліпо вірила вам, Лукреціє Токс, минув. Ви грались моєю довірою, насміхалися з неї, і всілякі виверти тепер не пройдуть, будьте певні.
— О, на що це ви так жорстоко натякаєте, серце? — схлипнула міс Токс.
— Спитайтеся свого сумління, Лукреціє,— відповіла місіс Чік. — І прошу вас більше не звертатися до мене в такий фамільярний спосіб. Я ще, хай там як, себе поважаю, хоч ви, здається, думаєте інакше.
— О Луїзо! — скрикнула міс Токс. — Як ви можете так говорити зі мною!
— Як я можу так говорити з вами? — повторила місіс Чік, яка, за браком доказів для самовиправдання, здебільшого і вдавалася до таких повторень як найнищівніших аргументів. — Так говорити! Ви правильно кажете: «говорити так».
Міс Токс жалісно хлипала.
— Подумати тільки! — мовила місіс Чік. — Відігрітися, наче єхидна, біля домашнього вогнища мого брата, втертися через мене в його довір’я, і ще й важити на нього, насмілюватися мріяти про те, що він може одружитися з вами! Подумати тільки, яка ідея! — саркастично повторила місіс Чік. — Лише її безглуздям ще можна виправдати її підступність.
— О, прошу вас, не кажіть таких жахливих речей, Луїзо! — благала міс Токс.
— Жахливих речей! — повторила місіс Чік. — Жахливих речей! Хіба ж це не факт, Лукреціє, що ви не змогли стримати свої почуття навіть отут переді мною, хоч мені ви насамперед старанно зав’язували очі?
— Я ж не скаржилась! Я ж не сказала ані слова! — бідкалася міс Токс. — Якщо я й нестямилася трохи від ваших слів, Луїзо, якщо й могла колись ненароком подумати, що містер Домбі особливо прихильно ставиться до мене, то хто-хто, а ви не станете гудити мене за це.
— Вона скаже зараз, — звернулася місіс Чік до всіх присутніх тут меблів, окинувши їх всеохопним, смиренно-благальним поглядом, — я знаю, вона зараз скаже, що я її заохочувала!
— Я не хочу, щоб ми дорікали одна одній, люба Луїзо, — хлипала міс Токс. — І нарікати не хочу. Але, захищаючи себе…
— Авжеж, — місіс Чік з пророчою посмішкою знову оглянула кімнату, — так я і знала. Я знала, що вона це скаже. Ну, кажіть. Кажіть одверто! Будьте відверті, Лукреціє Токс, — з прокурорською суворістю сказала місіс Чік, — до кінця.
— Захищаючи себе, — пробелькотіла міс Токс, — тільки захищаючи себе від ваших нелюб’язних слів, люба Луїзо, я спитаю вас, хіба ж ви не підтримували цих домислів, а подеколи й самі казали, що таке може статися, бо хто що може