Домбі і син - Чарльз Діккенс
Містер Турбот під’їхав до коляси з того боку, де сиділа Едіт, кинув повід на шию коневі, вклонився з усмішкою, взяв олівці і неспішно заходився їх гострити. Закінчивши цю роботу, він попросив дозволу потримати їх, подаючи, який потрібно, і, раз по раз висловлюючи своє захоплення малярським хистом місіс Гренджер — надто коли йдеться про дерева, — уже не від’їздив од коляси, стежачи за тим, як працює Едіт. Містер Домбі й собі дивився, стоячи в колясі на повен зріст, наче який дух-охоронець, а Клеопатра з майором воркували між собою, як двійко підстаркуватих голубів.
— Вас це задовольнить чи, може, ще щось підправити? — спитала Едіт, показуючи малюнок містерові Домбі.
Містер Домбі благав більше нічого не торкати, бо малюнок був просто досконалий.
— Надзвичайний! — похвалив Турбот, підкріплюючи цю похвалу всіма своїми яснами. — Я й не сподівався бачити щось таке прекрасне і дивовижне водночас.
— Це могло стосуватися до митця не менше як до його малюнку, але містер Турбот був цілком відвертий — і не лише цілим ротом, а й усім серцем. Одвертим залишався він і весь час, поки малюнок, призначений містеру Домві, відкладали вбік та поки складали альбом, по чому він подав олівці (прийняті зі стриманою подякою за допомогу, але без найменшого позирку в його бік), натягнув повід, од’їхав назад і знову посів своє місце в ар’єргарді.
Можливо, дорогою він думав про те, що малюнок той малювався й передавався його власникові так, мовби за нього було домовлено й заплачено заздалегідь. Можливо він думав про те, що попри її цілковиту готовність уволити його прохання, її пихате обличчя, похилене над малюнком або повернене до того, що вона малювала, було обличчям гордовитої жінки, яку вплутали в огидну і ницу оборудку. Можливо, він думав про все це, але не переставав усміхатися і, вдаючи, що весело озирається навкруги, не спускав із коляси свого гострого ока.
Подорож їхню завершила прогулянка серед моторошних руїн Кенілворту й поїздка до ще кількох мальовничих місцин, більшість з яких, як нагадала місіс Ск’ютон, містер Домбі уже бачив в альбомі Едіт. Місіс Ск’ютон та Едіт відвезли до їхнього помешкання, куди Клеопатра люб’язно запросила містера Турбота завітати увечері, разом із містером Домбі та майором, щоб послухати, як грає Едіт, і чоловіки подались до готелю обідати.
Обід був достоту такий, як учора, тільки майор змінився — за добу тріумфу в нім прибуло, а таємничості поменшало. Знову проголошувано тост за Едіт. Містер Домбі знову приємно ніяковів. А містер Турбот був повен живого інтересу та схвалення.
Інших гостей у місіс Ск’ютон вони не застали. Малюнки Едіт було розкидано по кімнаті, може, у трохи більшій кількості, ніж звичайно, а недокрівний паж Візерс розносив, може, трохи міцніший, ніж завжди, чай. І рояль, і арфа були напохваті. Едіт співала і грала. Та навіть музику подавалося на замовлення містера Домбі у той самий, так би мовити, безкомпромісний спосіб.
— Едіт, серденько, — за півгодини після чаю сказала місіс Ск’ютон, — містер Домбі, я знаю, аж помирає від бажання тебе послухати.
— Містер Домбі, я певна, ще настільки живий, щоб сказати про це самому, мамо.
— Буду надзвичайно вдячний, — підтвердив містер Домбі.
— З чого почати?
— З рояля? — завагався містер Домбі.
— Що вам більше до вподоби. Вибір за вами.
Згідно з його бажанням вона почала з рояля. Так само було з арфою. Так само — зі співом. Так само — з добором речей, які вона мала грати чи співати. Ця холодна й стримана, але пряма й недвозначна готовність догодити його — і тільки його — бажанням, не залишилася непоміченою, попри всі хитромудрі складнощі гри в пікет, для пильного ока містера Турбота. Спостеріг він і те, що містер Домбі вочевидь пишався своєю владою і охоче показував її.
А втім, містер Турбот так добре грав у пікет — по черзі то з майором, то з місіс Ск’ютон, яка поглядом рисі стежила за своєю дочкою та містером Домбі, — що навіть виріс в очах леді-мами, а коли, прощаючись, висловив жаль, що наступного ранку мусить повертати до Лондона, Клеопатра висловила надію, що єдність душ не трапляється щодня, і тому їхня зустріч аж ніяк не може бути останньою.
— Мабуть, що так, — сказав містер Турбот, проречисто поглядаючи на пару, що стояла віддалік, і рушаючи до дверей услід за майором. — І я так гадаю.
Містер Домбі, поважно розкланявшись з Едіт, схилився — чи зробив спробу схилитись — над софою, де лежала Клеопатра, і стиха сказав:
— Я просив дозволу місіс Гренджер зайти до неї завтра ранком… в одній справі, і вона призначила дванадцяту годину. Чи матиму я приємність застати вас потому вдома, мадам?
Ці — абсолютно незбагненні, звичайно, — слова так зворушили, так схвилювали Клеопатру, що вона спромоглася лише заплющити очі, кивнути головою й простягти містерові Домбі руку, яку той, не зовсім знаючи, що з нею робити, потримав і пустив.
— Ходімо, Домбі! — вигукнув майор, визираючи з-за дверей. — Хай йому біс, сер, старий Джо має велику охоту змінити назву Королівського готелю й назвати його Готель Трьох Веселих Парубків, на честь нас із вами та Турбота. — З цими словами майор ляснув містера Домбі по спині, моргнув дамам через плече і, виявляючи ознаки чималого припливу крові до голови, потяг містера Домбі за собою.
Місіс Ск’ютон розкошувала на своїй софі, Едіт мовчки сиділа осторонь біля арфи. Мати, бавлячися віялом, раз у раз крадькома поглядала на дочку, але та сиділа, потупивши очі, в похмурій задумі.
Мовчанка тривала довгий час, аж доки покоївка місіс Ск’ютон прийшла, як звичайно, готувати свою пані до сну. Вечорами ця покоївка виконувала обов’язки скелета з косою та пісковим годинником, бо дотик її був дотиком Смерті. Мальована пані всихалася під її рукою: тіло западалося, волосся облазило, жмутики сивої щетини заступали дуги чорних брів, бліді губи втягувалися, шкіра обвисала й набирала мертвотного відтінку. Замість Клеопатри була стара, виснажена, жовтушна жінка з головою, що безперестанку тіпалася, з червоними очима, ввібгана, як неохайний пакунок, у засмальцьований