Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Хай йому біс, сер! — скрикнув майор Бегсток. — На мою думку, ви просто чарівник і можете робите все.

— О! — скромно посміхнувся Турбот. — Ви занадто оптимістичні, майоре. Я можу робити дуже небагато. Але містер Домбі настільки щедрий в оцінці тих невеличких здібностей, які можуть знадобитися таким людям, як я, і які не йдуть в жодне порівняння з його власними здібностями в цілком іншій сфері, що… — Тут містер Турбот на знак протесту проти дальших похвал знизав плечима й замовк.

Увесь цей час Едіт підводила очі хіба лиш на матір, коли душевний запал цієї леді виливався словами. Але як тільки містер Турбот замовк, вона на секунду глянула на містера Домбі. Лише на секунду, та вираз зневажливого подиву, що зблиснув на її обличчі, не минув уваги однієї спостережливої особи, що усміхалася до всіх і кожного.

Містер Домбі в останню мить упіймав той блискавичний погляд карих очей і скористався з нагоди, щоб затримати його надовше.

— Ви, певно, вже не раз бували в Уоріку, мадам? — спитав він.

— Кілька разів.

— Боюсь, що сьогодні вам буде там нудно.

— О, ні, анітрохи.

— Ах! Ти точно така, як твій кузен Фінікс, люба Едіт, — сказала місіс Ск’ютон. — Він був в Уоріку разів п’ятдесят. Коли б він сьогодні приїхав до Лімінгтона — а я дуже б хотіла цього — то завтра подався б туди і в п’ятдесят друге.

— Ми всі дуже захоплюємось, правда, мамо? — холодно посміхнулась Едіт.

— Навіть занадто, щоб могти жити спокійно, голубонько, — відповіла мати. — Та не будемо нарікати. Наші власні переживання винагородять нам усе. Якщо — так каже твій кузен Фінікс — від меча надто скоро зношуються… як їх…

— Піхви? — підказала Едіт.

— От-от, — то саме тому, що він ясний і гострий, моє серденько.

Місіс Ск’ютон тихенько зітхнула, немов хотіла накинути тінь на кинджал, що за піхви йому правило її чутливе серце, і, схиливши голову набік, як то робила Клеопатра, задумано глянула на свою кохану доньку.

Едіт, як повернулась була обличчям до містера Домбі, то так і сиділа весь час перемовляючись з матір’ю, — ніби наготувалася слухати все, що він іще скаже. У цьому прояві звичайної чемності було щось майже демонстративне і водночас силуване, наче накинуте їй мимо її власної волі, — що знову ж таки не оминуло уваги того самого спостерігача, котрий усміхався до всіх і кожного. Йому відразу пригадалось, якою він бачив її тоді, на лавці під деревом, коли їй здавалось, що вона там сама.

Оскільки сніданок вже закінчився, а майор набух, як боа-констріктор, то містер Домбі, так і не знайшовши, що сказати Едіт, запропонував рушати в путь. Відкрита коля-са, замовлена цим джентльменом, чекала коло дверей; він сам, обидві дами та майор сіли всередину, тубілець і недокрівний паж умостились на передку, містер Тавлінсон — позаду, а містер Турбот верхи, їхав у ар’єргарді.

Галопуючи в ар’єргарді за якихось сто ярдів од коляски, містер Турбот весь час підглядав за її пасажирами, наче кіт за мишами. Куди б він не дивився — чи то вбік од дороги, на далекий хвилястий краєвид з вітряками, житом, травою, бобовими нивками, польовими квітами, садибами, стогами сіна і шпилем дзвіниці за лісом, чи то вгору — в сонячний простір, де метелики пурхали у нього над головою і птахи заливалися співами, чи то вниз, на дорогу, де тремтким килимом стелилися тіні від сплетених гіллям дерев, а чи вперед, туди, де крислаті дерева творили аркади, виповнені мерехким світлом, що сіялося між листям, — куди б не дивився Турбот, а завжди краєчком ока бачив бундючну, повернену до нього голову містера Домбі, і перо між ними, що презирливо-байдуже то здіймалося, то опадало на жіночому капелюшку. Саме так — презирливо-байдуже, як він бачив, — опадали й гордовиті пухнасті вії,— перед тим, що зараз сидів навпроти неї. Раз, і тільки раз очі її зирнули на містера Турбота. Це було тоді, як він, перестрибнувши через невисокий живопліт і випередивши колясу, спинився, щоб допомогти дамам висісти з екіпажа. Тоді, і тільки тоді піймав він на собі її здивований погляд, але коли подав їй свою м’яку білу руку, ті очі знов перестали його бачити.

Місіс Ск’ютон охоче брала на себе обов’язок розважати містера Турбота й показати йому всі красоти замку. Одну руку вона віддавала йому, а другу майорові, — йому досить і цього, непоправному створінню, з його абсолютно варварським нерозумінням поезії, — добре, що хоч потрапив у таке товариство. Даний щасливий розподіл дозволив містерові Домбі супроводити Едіт, що він і робив, виступаючи поперед них з джентльменською поважністю.

— Ох, ці прекрасні давноминулі часи, містере Турбот, — мовила Клеопатра, — з їхніми розкішними фортецями, милими старенькими в’язницями, чарівними катівнями, з їхньою романтичною помстою, з мальовничими облогами та штурмами — з усім тим, що надає життю справжньої краси! Як жахливо звиродніли ми відтоді!

— Так, опустилися страшенно, — згодився містер Турбот.

Розмова їхня мала ту особливу рису, що і місіс Ск’ютон, попри свої бурхливі захоплення, і містер Турбот, попри свою світську стриманість, не спускали з ока містера Домбі та Едіт. Хоч як енергійно підтримувало кожне розмову, виходило не дуже зв’язно, і часто невпопад.

— Ми вже ні в що не віримо, — бідкалася місіс Ск’ютон, нашорошуючи поморщене вухо, бо містер Домбі якраз говорив щось до Едіт. — Не віримо більше ні в милих старих баронів, цих найчарівніших на світі створінь, ні в милих старих священиків — найдоблесніших з мужів, ні навіть в добу королеви Єлизавети, — ось вона, на стіні, — нашу найзолотішу добу! Любе створіння! Яке то було серце! А її чарівний батько! Сподіваюсь, вам подобається Генріх Восьмий?

— Я просто в захопленні від нього, — сказав містер Турбот.

— Такий собі грубувато-добродушний! — не вгавала місіс Ск’ютон. — Правда? А кремезний! Справжній англієць! Ці його милі прищурені очка, вольове підборіддя! Який образ! Який живопис!