Реактивація - Кулик Степан
Кроки повільні і надто важкі. Так важко ступати могла б людина у важких латах. Але я не бачу жодної причини, задля котрої сторож біля воріт резиденції мера, став би зодягати броню. У модулі жодних заворушень уже років п’ять не було. Та й минулого разу громадяни протестували не проти влади, а проти підняття ціни на пиво і протеїнові коктейлі. Трохи погаласували, збили камінням пару поліцейських дронів, перекинули декілька торговельних апаратів… А потім мер оголосив, що то помилка. Системний збій у мережі. І жодного підняття цін не передбачається.
Значить — вхід у резиденцію пильнує кіборг. З молодих. Що недавно перейнялися ідеями механістів. Саме вони, наче квапляться щось надолужити, начіпляють на себе різне залізяччя без будь-якої логіки і потреби. І ходять потім, як вагітні черепахи. Бо залізо, навіть біологічно адаптоване, залишається залізом. З відповідною питомою масою.
З одного боку — проблема, бо у нього, гарантовано, покращений оптикою зір — тепловізор чи нічне бачення. Або усе разом. Та й удари тримають краще — маю досвід. Доводилося стикатися на Арені. Міцні хлопці… Тож, хочеш досягти цілі — бити треба не стримуючись. Однак, усі ці переваги, як я вже зауважив, нівелюються неймовірною незграбністю.
Доки той мастодонт обернеться, я вже тричі навколо оббігти встигну. Перебільшую, звісно, але не сильно. Тому вибирати треба з двох варіантів. Перший — вловити момент, коли він проходитиме повз, метнутися вперед і приголубити від душі моргенштерном. Якщо прикластися від душі — одного удару по голові повинно вистарчити… Стримує лише те, що на відміну від андроїдів, механісти, незалежно від того, скільки запланованого матінкою-природою рідного тіла в них ще залишилося, все-таки не ляльки — а живі люди. А мені обвішуватися трупами… принаймні, доки ще не все зрозуміло з перспективами… не хотілося.
Хто знає? Можливо ми з Нікою в чомусь помиляємося, і все зовсім не так, як здається? Адже Система не дає жодних не те що прямих вказівок, а навіть натяків, що у смерті Лариси винен мер чи хтось з його оточення? Може, навпаки — хтось хоче його підставити? Роздути скандал і змістити з посади?
Тому, варто спробувати другий варіант. А саме — дочекатися, поки кіборг повернеться до мене плечима і тихенько прослизнути, залишаючись непоміченим. Благо, ворота у резиденцію привідкриті достатньо широко.
Взагалі, після сектора «Д», тут простору аж забагато. Замість одного просторого боксу, можна було б розмістити не менше десятка звичайних типових житлових модулів. Але, якщо цього не зробили раніше, то тепер, коли людей і справді стала зменшуватися, ніхто цією несправедливістю перейматися не буде. Права Ніка, ще десяток-другий програми «Ні дітям!» і питання життєвого простору перестане бути актуальним. Через відсутність людей…
Кіборг важко протупотів повз мене, дійшов до кута огорожі, розвернувся і попрямував у зворотному напрямку. Я тихенько вийшов зі свого сховку, тінню прослизнув у нього за плечима і шмигнув у ворота.
На щастя, зсередини їх ніхто не стеріг. В резиденції було темно, і лише невеличкий ліхтарик горів при дверях, що вели в будівлю.
Якусь мить я прислухався, чи не почується щось з-за них, але лише нічна тиша була мені відповіддю.
Резиденція не вважалася приватним простором, тож двері не запиралися на замок з персональним доступом. Система доступу прогнала мій відбиток по базі, знайшла в списках повнолітніх громадян і двері відкрилися. Повноправний мешканець купола мав право зайти у мерію і подати заяву чи скаргу коли завгодно. Незважаючи на нічний час.
Перший поверх, де відвідувачів приймають клерки найнижчого рівня — помічники помічників, зустрів мене все тією ж тишею. Зрештою, тут і не буває людно. Усі важливі рішення приймаються в інших кабінетах. І доводяться до громадян у вигляді розпоряджень через мережу персональних чіпів чи у виді загального оповіщення.
Значить, мені наверх. Туди, де сходи застелені пурпуровою доріжкою.
Товстий синтетик приглушує і без того обережні кроки. Тож підіймаюся в цілковитій тиші і… хотів сказати: темряві, але це не так. В одному з кабінетів другого поверху хтось не спить. І широка смуга світла, що падає з нещільно прикритих дверей, старанно розганяє морок. А, заодно, вказує мені ціль.
Відверто кажучи, я й сам не знаю, кого шукаю. Перша думка: що прийшла в голову під дією адреналіну після сутички з андроїдами, тобто упіймати мера, пригрозити і змусити дати відповіді, тепер не виглядала такою розумною. А все через мою відлюдькуватість і аполітичність. Через які я за все життя жодного разу не спромігся побувати в мерії. От і не уявляв, з чим зіткнуся. Бо уявляв собі резиденцію мера, як звичайний, нехай і фешенебельний, житловий модуль. Кімнат на п’ять. Гора — сім. Тож, головне було потрапити у середину, а там я б уже розібрався, кого хапати і що питати.
Насправді ж, проникнути в резиденцію виявилося навіть не половиною справи. Бо я був у середині, і поняття не мав, у які з надцяти дверей стукати. І чи мер взагалі тут є? От же ж халепа.
Але довго роздумувати я не любив. Тим паче, що підказка он вона. Хто б там не засидівся так допізна, він мені і пояснить де шукати мера.
Хутко перебігаю до потрібних дверей і обережно заглядаю.
Та ну! Не дарма ж кажуть, що дурням щастить. Обличчя, яке не сходить з усіх плакатів і з якого починається блок щоденних новин, переплутати з іншим не реально. В кабінеті, за робочим столом, щось вичитуючи з розкладених на ньому документів, сидів Тарас Карий — мер К-019, власною персоною.
