Реактивація - Кулик Степан

Врятувало нас лише те, що я надалі продовжував лежати з відкритими очима.

Не зашипіла пневматика, не повіяло холодом знадвору, взагалі нічого не відбулося, а просто в якусь мить я усвідомив, що бачу перед собою два написи. «Ліквідатор. Рівень 2» і «Ліквідатор. Рівень 3». Написи злегка погойдувалися поблизу дверей, мабуть, непрохані гості звикали до суцільної темряви у боксі.

Якусь мить я ще витріщався на них, як альтернативно обдарований підліток на теорему Піфагора, а далі запрацював інстинкт самозбереження. Не ті це гості, у яких варто цікавитися про причину візиту і чи не помилилися вони дверима. Життя в Куполах, через обмеженість не лише в просторі, але й ресурсах, здебільшого протікає розмірено. Без сплесків емоцій. Того і користується Арена такою популярністю, що там хоч якийсь адреналін бурлить. Але, час від часу, в когось здають нерви, зносить дах, і людина створює небезпеку для оточуючих. Якщо служби правопорядку встигають зреагувати вчасно — то хворого направляють на лікування. Але, якщо ситуація вийшла з-під контролю і пролилася кров… багато крові… за пацієнтом відправляють ліквідаторів. Спеціальне відділення професійних убивць. Вірніше — катів. І тоді людина просто щезає.    

Глок сам стрибнув у руку. Беру на півметра нижче напису і плавно тисну на спусковий гачок.

Все ж неймовірна у них підготовка. Стріляв би в голову — він точно встиг би ухилитися. Але я мірив у груди, ліквідаторові забракло якоїсь долі секунди. Куля вдарила в тіло і відкинула до стіни, а напис — мигнув, посірів і щез.

Секунду чи півтори я милувався результатами свого пострілу, і мало не поплатився за це. Номер Перший зорієнтувався по сполоху вистрілу, і у наступну мить пістолет відлетів убік, вибий з руки ударом стопи. Різко, хльостко, аж кисть заніміла. А слідом — я виключно на інстинктах упіймав передпліччям кулак, що мітив мені у скроню. Настільки потужний, що якби досяг цілі, я б уже лежав непритомний. Або й мертвий.

Одне не врахував убивця — я не був пересічним громадянином, якого можна ліквідувати голими руками. Отримані удари лише струснули мене і привели до тями, а далі — розгубленість від несподіванки поступилася місцем результатам багаторічних тренувань сотень боїв. Напівсонний Макс Коваль дав місце Залізному Максові.

Обмін ударами, блоки, парирування. Ще один обмін… Щось пропускав я, щось він. Темрява заважала, але і не давала можливості використати усі прийоми, частково урівноважуючи шанси. Що, відверто кажучи, трохи дивувало. Я — як не крути, профі. І не з останніх. І знаю, скільки поту і крові треба пролити, аби досягти таких результатів. А де ж тренувалися ці хлопці? Немає в нашому Куполі настільки потайних місць, де можна було б розмістити тренувальну базу так, аби про неї ніхто не знав. Ще й роками… Дивно. А ще… Тут чітко не поясниш. Це на рівні підсвідомості, результат тисяч спарингів і боїв. Я відчував, що ліквідатор якось не так реагує на мої удари, та й сам атакує надто сильно і спритно, як на свою статуру. І якби не моє покращене Системою тіло, то…

Чорт… Відверто кажучи, я злегка притримував удари, бо не хотів відправляти його в нокаут чи калічити до непритомності. З людиною у непритомному стані багато не побалакаєш, а мені були потрібні відповіді. Як мінімум, одна: хто їх послав?

У цю мить блимнув світильник, заливаючи блок сліпучим світлом. Почувши характерний звук, я встиг заплющити очі, а от для ліквідатора це стало неприємною несподіванкою. Він смикнув головою і машинально скинув до очей правицю, прикриваючись долонею.

Всього мить… Але мені вистарчило, щоб побачити головне. Один з моїх ударів досяг цілі, і розірвав шкіру на вилицях противника. І рана не кривавила… Натомість, з-під розпанаханої шкіри матово полискував метал, або пластик. Андроїд!

Уся попередня інформація одразу впорядкувалася і знайшла логічне осмислення. Ліквідатори були не людьми, а бойовими роботами. Того їм так легко вдавалося впоратися з будь-ким, і саме тому з ними неможливо було домовитися. Машини виконували наказ і не знали пощади.

А раз так, то і панькатися нічого.

Моргенштерн опинився у моїй руці швидше, ніж я встиг прийняти остаточне рішення. Удар, і андроїд зі сплющеним на млинець обличчям, хаотично посмикуючи кінцівками і заповнюючи кімнату смородом паленої ізоляції, важко осідає на підлогу. Переводжу погляд на першого… Щастя чи випадок, але куля потрапила кудись у важливе для функціонування місце, і тепер це просто купа несправного обладнання.

— Хто тут? — Ніка сидить на ліжку, приклавши долоньку до очей дашком, і, сонно позіхаючи, вдивляється в несподіваних гостей. — Що трапилося?

— Гості у нас…

— Гості? — дівчина натягає простирадло до підборіддя. — Шановні. Ви не могли би вийти? Я не вдягнена.

— Не думаю, що вони в стані виконати твоє прохання…— відповідаю з посмішкою. Як завжди після бою тягне на жарти. Нервове… Роблю крок до умивальника, переступаючи при цьому через одного з ліквідаторів, і з задоволенням, плюскаю в обличчя прохолодною водою.  

— Ой, а я їх знаю… — несподівано заявляє Ніка. — Точно… Я ще біля відділення помітила ці два костюми. Потім — біля бістро. І на трибунах вони неподалік крутилися… Я ще подумала, чого це охорона мера без свого патрона розгулює… Ой! Макс… А чого вони на підлозі лежать? Як мертві? І ти весь такий скуйовджений… Ви що, побилися?  

— Трішки… — киваю і повертаюся назад. На ліжко. Присідаю поруч і обіймаю Ніку за плечі. — Ти лише не хвилюйся. У нас, схоже, неприємності. І я ще не знаю напевно, але схоже, дуже великі.