Реактивація - Кулик Степан

— Самому не смішно? Судді сто років скоро. Йому давно вже не цікаві жодні закулісні ігри. Як і молоденькі дівчата.

— Теж правда. Залишається — мер…

— Залишається, — кивнула Ніка. — От тільки я щось дуже сумніваюся, що він бодай щось робив особисто. Не його це рівень…

— А хто? Котрийсь з помічників?

— Начальник охорони, — несподівано твердо відказала дівчина. — Іван Жовна. У мене немає жодних доказів його причетності… Але, якщо жіноча інтуїція хоч чогось варта — то це він. Я лише раз із ним стикалася… І досі із здриганням пригадую цей погляд. Холодний, зміїний, оцінюючий і, водночас, абсолютно байдужий. Я думаю, він не змінився б в обличчі, навіть якби знімав з людини шкіру живцем. Фу… — дівчина здригнулася. — І от що я скажу, Макс… якщо, це справді він послав за нами вбивців, то ми пропали. Він не зупиниться ні перед чим.

— Значить, доведеться зупиняти вручну, — гмикнув я.

— Я не…

— Люба, — я цмокнув наречену в маківку. — Ти у мене неймовірна розумниця. Навіть не знаю, чи розплутав би цей вузол самотужки. Але тепер — моя черга. Пам’ятаєш притчу про Гордіїв вузол? Що не розплутується — те розрубують.

— Ти певен?

Давати здачу, коли на тебе наїжджають, хлопців вчать змалку. Звісно, якщо хочеш бути мужчиною, а не амебою, об яку кожен витиратиме ноги. Тож, відповідь була однозначною. Тим паче, що зараз питання стояло ще крутіше: жити чи вмерти?

— А у нас є вибір? Не ми це розпочали. А тому, зробимо так. Ти підеш додому і приготуєшся до подорожі. На той випадок, якщо у нас не залишиться жодних шансів і доведеться тікати з модуля.  

— Тікати? Куди? — недовірливо подивилася на мене Ніка. — Нас усюди знайдуть.

— Це, якщо залишатися під куполом…

— Ти мариш? — дівчина стурбовано торкнулася мого чола. — Будь-де в іншому місці нас чекає смерть куди певніша. Терра-201 не любить людей. І досі ще нікому не вдалося вижити поза межами модулів життєзабезпечення.

— Давай, не будемо поспішати… — я ніжно чмокнув дівчину у щічку. — А займемося вирішення проблем у міру надходження. Зараз — ти йдеш додому і збираєшся для подорожі. А я — тим часом навідаюся в гості до Жовни. Глядиш, і вдасться домовитися. Чим чорт не жартує, поки бог спить?

Я, може, і не поліз би на рожен, але Система вважала інакше. І ось уже кілька хвилин наполегливо пропонувала зробити мені вибір:

«Увага! Ви перемогли двох суперників нового типу. Нагорода — 90 пунктів досвіду. 45 срібних кредитів. Ви отримали підказку. Тепер вам доступне друге завдання в ланцюжок завдань «Маскарад смерті». Прогрес: Ви виконали перше завдання і дізналися ім’я мертвої дівчини. Залишилося встановити хто її вбив і який стосунок до цього має мер К-019? Штраф за провал завдання: немає. Нагорода за весь ланцюжок: варіативна, залежно від часу проходження. Прийняти? Так/ні?»

— А тру… еее… тіла? — торкнулася мого ліктя дівчина. — Їх же ранком знайдуть, і все відкриється?

— Цим, люба, можна точно не перейматися. Це готель для бійців. І, повір, після матчів, а особливо перемог — тут такий гармидер стоїть, що мерія зобов’язала Арену придбати генератор поглинання шуму. Тож ніхто з обслуги навіть не почухається. Доки безпосередньо: «Рятуйте!» не заволати. Та й то… Номер на дві доби оплачено. Отже, доки оплата на закінчиться, сюди ніхто не зайде. Тож, кругом-бігом, ще годин тридцять у нас є. А за цей час або все владнається, або нас у Куполі вже не буде.

— Ти так просто про це говориш… — мерзлякувато поїжилася Ніка. — А мені від однієї думки, що треба буде назовні виходити, у дрож кидає.

— Ти не знаєш дечого… що могло б тебе заспокоїти, — легенько гладжу по голові. — Правда. Але це довга розмова і час для неї ще не настав. Тож, давай робити усе за порядком. Навіщо наперед себе залякувати? Усе буде добре…