Реактивація - Кулик Степан

— Вибачай, — мотаю головою. — І радий би, але нічого з того не вийде.

— Не зрозумів.

— Ваш поліцмейстер хоче, щоб я до завтрашнього вечора залишив купол.

— Гора? — закліпав здивовано ланіста. — Чого б це? Через смерть Нестримного Рея? Дивно… Гм… З ним, звісно, важко говорити, але я спробую.

— Пізно. Я вже пообіцяв…

— Зачекай?! — мало не підстрибує Павук. — Бронехід же тільки через чотири дні прибуде. Якщо я не помиляюся? Ти що, пішки з купола іти зібрався?

— Ні. У мене є транспорт. І, оскільки, поліцмейстер особисто допоміг мені його придбати, переграти вже не вдасться.

— Безумець! — сплеснув ланіста. — Сподіваюся, ти хоча б Ніку з собою не потягнеш?

— Найміцніша спілка — чоловік та жінка. Чув таке?

— Угу… А ще я чув: яке їхало, таке й здибалося. Пара безумців. І смертників. Забув про динозаврів? Ви ж і доби там не протримаєтеся. А як пощастить — то радіація доб’є.

— Раз ми вже прислів’ями заговорили, то от ще одне. Хто не ризикує, той не п’є шампанське. Одним словом, вибачай. Але третього бою не буде…

Душ… Вечеря… М’яке ліжко… Ніжна дружина… Усе особливо смачне, через невідомість завтрашнього дня. Можливо, усе буде легко і просто, хоча віриться слабо, враховуючи розмір винагороди. А, можливо, ця ніч остання у нашому житті. І завтра ми банально помремо. Чому? Ну, хоча б тому, що людина істота смертна, і такий фінал цілком закономірний. Не хотілося б, звісно, але треба бути готовому до всього. Тому варто насолодитися усім що є, не залишаючи на потім.

Проводжати нас вийшло чи не більше мешканців К-003, аніж було глядачів на Арені. Певно, Павук постарався. Не здивуюся, якщо він навіть квитки продати примудрився. Ну і нехай… Кожен крутиться як може.

Головне, ми готові і, як би це не було дивно, навіть хвилювання, а не те що страху не відчуваємо…

Начальник поліції особисто подав знак, і ворота шлюзу поповзли вбік, відкриваючи прохід.

— Можна?

— Щасливо.

Ніка кивнула і провернула праву ручку на кермі, перемикаючи реле подачі напруги. Квадроцикл загув трохи голосніше і покотився вперед. Залишаючи позаду захисний модуль, а за разой й усе наше попереднє життя. І повільно викотився назовні…

Попереду була Терра-201. Дика і негостинна… Смертоносна і вбивча. Але не факт… Як кажуть, поживемо — побачимо.

Кінець книги першої  

Кінець