Реактивація - Кулик Степан
Якусь мить його ноги і руки ще загрібають пісок, а потім кверг затихає остаточно.
Повільно підіймаюся.
На трибунах могильна тиша. З-за лаштунків вискакує ланіста, лікар і санітари… Відходжу вбік, щоб не заважати, і втомлено сідаю. Все… Я зробив це. Жодних сумнівів. Зі скрученою шиєю не живуть. Тож навіть не читаю привітальний напис Системи.
«Вітаємо. Ви завершили побічне завдання «Арена». Нагорода за перемогу — 200 пунктів досвіду для вас і 100 — для супутника. 20 золотих кредитів.
Вітаємо. Ви знищили ще одного кверга. Нагорода 50 пунктів досвіду вам і 20 — супутнику. Плюс 2 золотих кредити.
Увага! Прогрес у побічному завданні «Знищуйте створіння інопланетян». На даний момент 2/10»
Лікар все ще копошився біля тіла Рея, а тиша на трибунах стояла така, що аж вуха заклало. Не чекаючи оголошення результату бою, я підвівся і пішов з арени. Щоб вони там не вирішили, присудити перемогу комусь іншому не вдасться…
Павук увірвався в роздягалку немов вихор.
— Ти! Ти! Ти що наробив?! Навіщо ти його вбив?!
— Вибачай… — розвів я руками. — Так вийшло… Що вдієш? Це арена, а не бальні танці. Тут усяке трапляється.
— Усяке?! — не вгавав ланіста. — Та ж ти навмисно скрутив хлопцеві в’язи!
— Навіщо це мені? Подумай… Я його навіть не знав. Це справді випадковість. Я проводив прийом на удушення, а він опирався. І коли я вирішив, що з нього досить і забрав руки, Рей занадто різко і сильно мотнув головою… По суті, він сам собі шию зламав. Власним зусиллям.
— Та дідько з ним… — махнув рукою Павук, важко опускаючись на лаву. — Але ти мене просто розорив… Я ж такі плани мав на Рея… Уже навіть попередні угоди з деким уклав. Такі гроші повз пролетіли… А скільки я в нього вклав… От хоча б за бій з тобою… А мені гроші з неба не падають. Чорт… Усе коту під хвіст. Коли ще нового чемпіона виростити вдасться…
— А скільки у тебе зараз бійців у клубі?
— Зо три десятки крутиться… Але реальних — п’ять… може, шість буде. А що?
— Хочеш одним махом зробити котрогось з них чемпіоном?
— Було б з… — почав говорити Павук, але замовк на півслові, зацікавлено поглядаючи на мене. — Що ти задумав, Макс?
— Можу лягти у наступному бою… Якщо домовимося.
— Лягти? — немов недочуваючи перепитав ланіста. — Гм… Але хто після сьогоднішнього, захоче з тобою битися?
— От, заодно і перевіриш, я котрого з твоїх хлопців є характер. Не побоїться — значить, можна працювати. То як? Цікаво?
— І дорого запросиш?
— П’ятдесят золотих… Враховуючи всі мої регалії і користь для тебе — це як задурно…
— Задурно?! — аж підскочив Павук. — Півсотні золотих?! Та це справжнісінький грабунок!
— Слухай, — вдавано позіхнув я. — Хто такі речі в роздягальні обговорює? Ходімо до мене. Сядемо за стіл… Ніка буде рада тебе бачити. Чимось ти моїй дружині сподобався.
Павук аж підстрибнув. Кілька разів хлипнув ротом повітря, наче риба, а потім підскочив до мене і простягнув правицю.
— Ти сказав: п’ятдесят? Домовилися…
Я, роблячи вигляд, що нічого не второпав, потис йому руку. І трохи притримав.
— Ти тільки не попереджай свого бійця, що все домовлено. Нехай відпрацює як слід. Сам розумієш, усе повинно бути натурально. Щоб гільдія потім бій не опротестувала.
— Ні, не згоден. Усю правду йому, звісно, знати не треба, щоб не розхолоджувався. Але якщо навіть не натякнути, боюся, хлопець ще до бою посивіє.
— Кажу ж тобі… — похитав я головою. — Хочеш отримати хорошого бійця, мовчи. Арена не для слабаків. І це буде перше випробування. Інакше йому нічого в першому дивізіоні робити.
— Добре… — махнув рукою Павук, підводячись. — Може, ти й добре кажеш. Давай. Гроші вранці занесу.
— Якщо нас не буде, залиш у портьє…
— Домовилися.