Реактивація - Кулик Степан

— Тільки торговим посередником я ще не був… — гуде той. Але згодом киває. — Добре. Я думаю, твоя дружина дасть собі раду. Он як Павука розвела… На моїй пам’яті він вперше такі гроші заплатив… — демонструє свою обізнаність поліцмейстер. — Але, якщо ті й справді заломлять надто багато, скажеш, що я не схвалюю надмірну зажерливість.

— І все?

— Вистачить. Люди у цьому місті зазвичай знають ціну моїм словам, — гмикає чолов’яга.

— Дякую…

— На здоров’я… І пам’ятай, ми домовилися. Післязавтра вечором тебе виставлять за межі купола, будеш ти готовий чи ні.

— Домовилися.

— Ну то йди геть… — позіхає поліцмейстер. — І без тебе є чим голову зайняти.

Ні відповідати на грубість, ні тим паче, простягати руку на прощання, бажання немає. Не знаю, навіщо це поліцмейстеру, а я користь отримав. Тож мовчки повертаюся і виходжу з кабінету.

Ніка чекає поблизу.

— Ну що? Що хотіли? — кидається до мене. — Усе гаразд?

— Навіть краще, ніж очкував. Поліцмейстер був настільки люб’язний, що пообіцяв нам знижку на квадроцикл.

— Ух, ти… — зраділа дружина. — То ходімо швидше… Поки там ще можна когось застати.

Глянув на циферблат. Друга ночі… Старше покоління уже другий або й третій сон переглядає, а для молоді саме пора. Трійко дівчат хутко пробігли повз… Трохи згодом за ними протупотіло шість чи сім парубійків. Ще через хвилину — слідом за хлопцями, ще дві дівчини. У доганялки бавляться, чи щойно дізналися про місце, де задурно наливають? Про лихе не думав, бо над гуртом хлопців тихенько гудів поліцейський дрон. І треба бути геть приголомшеним, аби порушувати порядок просто під його об’єктивом. Воно, звісно, парубійки могли бути і обкурені, але у цьому разі, дрон підніме тривогу, і наряд поліції прибуде на місце за якихось п’ять хвилин.

На фасаді модуля, який займали механіки, тьмяно поблимував напис «ГАРАЖ».

Цікаву назву придумали. Варить у когось кебета. Зовсім незрозуміло і звучно. Я навіть повторив про себе «Гаррражжж»… Гарно.

  Ніка тим часом підійшла до дверей і натиснула кнопку дзвінка. Почекала трохи і знову притиснула. І не відпускала доки зсередини не загримів засув.

— Кого іржа принесла? — виріс на порозі кіборг. Половина обличчя ще людська, а друга — титанова маска, а замість ока об’єктив. Подивився на мене і присвиснув.

— Залізний Макс? Гарна у тебе погремуха… — прогудів так, наче у рупор говорив. — От тільки самого заліза ніде не видно. І, судячи з того, що ти навіть нашийник не носиш, то у тебе навіть імплантатів немає? Проходь… У справі чи в гості?

Потім побачив Ніку.

— А ти, мала, щось зачастила. Хочеш собі якусь приблуду вмонтувати? Не квапся… Таку лялечку не варто залізом псувати. Років через десять, коли все обвисати почне і целюліт замучить, приходь.

— Клевець тут? — пропустила повз вуха його тираду дружина.

— Або що?

— Справа до нього є.

— Гей! Ротор! — гаркнув кіборг, повернувшись до нас спиною. — Ти Клевця бачив?

— Він на мінус другому… — почувся голос у відповідь. — Дизелю маніпулятор регулює.

— То поклич. У тебе ж з ним прямий зв’язок. Скажи, до нього у справі прийшли. Залізний Макс і та лялечка, що вчора тут швендяла.

— Добре…

Кіборг розвернувся обличчям до нас.

— Зараз підніметься. А поки що — пива? Чи, може, ковток літолу? — і сам засміявся власному жартові.

Ангар механіки обладнали на всі смаки одразу. Доволі просторе приміщення було розділено на кілька зон. В одній — типу бар — грала якась музика, кілька людей сиділи за стійкою, а якась пара, тісно обійнявшись, самотньо тупцяла на танцполі. Далі виднілося щось на кшталт зимового саду. У десяти діжках росли різноманітні деревця, а під і поміж ними стояли м’які дивани і низькі столики. Такий собі куток для релаксації і бесід. А навпроти — не через такий уже й широкий прохід, правда за скляною перегородкою, робоча зона. Навіть зараз там поблискує електрозварка. А перед тильної від входу стіною, щось на зразок суміші музею і арт мистецтва. У тому сенсі, що вздовж стіни і у кілька ярусів розміщено різноманітне залізяччя. Ні, не іржавий мотлох — якісь вузли та агрегати. Та я у тому розуміюся, як кіт на алгебрі. Зате квадроцикл побачив. Бо знаю з малюнка в каталозі, як він має виглядати.

— Хто мене питав?

Чолов’яга, що вийшов з дверей ліфта з незвички міг дещо шокувати. Зверху і до пояса то був кремезний мужчина років тридцяти з гаком. Широкоплечий, атлетичної статури. М’язи рук та грудей аж розпирали на ньому футболку з малюнком перехрещеного молотка і розвідного ключа. А от нижче пояса була металева півкуля, що закінчувалася двома міцними маніпуляторами.

— Ми тут! — підняла руку, привертаючи його увагу, Ніка.

— А, це ти, мала… — кивнув той і рушив у наш бік. Металеві кінцівки ступали напрочуд м’яко і безшумно. Певно, ступні завершувалися каучуковими підошвами. — Знову прийшла голову морочити?

Потім прочитав щось із виразу мого обличчя і поплескав себе по сталевих стегнах.