Реактивація - Кулик Степан

— Зустрічайте! Боєць, який сьогодні захищатиме честь К-003 — Нат Кресало!

Арена ожила оплесками та свистом. Нового бійця зустрічали не такими бурхливими оваціями, як учорашнього претендента, та все ж вітали доволі жваво. Бо він теж був їх, а ще — не побоявся такого «звіра», як я і вийшов на поєдинок, аби відстояти честь купола.

Матч реванш…

А нічого хлопчина. Зграбний, не перекачаний… Розрахунок більше на спритність, аніж на силу. Поквапився Павук. Йому б ще потримати хлопчину з рік-другий у другому дивізіоні, щоб досвіду набрався. Я не про сьогоднішній бій, тут усе зрозуміло. Але далі його жаліти не будуть. Хоча… Не пітніє. Тримається спокійно. На мене молодого схожий. Може, і дасть раду. Якщо у першому ж поєдинку калікою не зроблять.

Гонг!

Йдемо назустріч один одному… Розпорядник відбігає подалі, а ми сходимося посередині і одразу ж обмінюємося серією ударів. Не акцентуючи… Щоб перевірити готовність супротивника та й самому розім’ятися. В основному — у верхньому ярусі.

Обманний рух, ще один… Хлопчина не ведеться. Розриває дистанцію і очікує продовження. Не дочекавшись, атакує сам.

Блокую…

Гарно здати бій теж ціла наука. Не можна просто вийти і впасти після першого ж удару. По-перше, — це не сподобається глядачам. Вони заплатили і то чималі гроші за видовище. І хочуть його побачити. А настроювати проти себе публіку — гарантований шлях до забуття і кінця кар’єри. Боєць, на чиї виступи не ходить глядач, нікому не потрібен.

Друге — гільдія. Попри всю толерантність до договірних поєдинків, там теж не сліпі сидять і поголосу не хочуть. Вирішив здати бій і трішки заробити — твоя приватна справа. Але зроби усе так, щоб про угоду ніхто не здогадався. Тоді і питань не буде.

Схоже, Павук не попередив свого бійця, і той працює в повну силу. Що ж, так навіть краще. Але, на жаль, далеко йому ще до серйозного рівня. Майже всі його заміри я читаю швидше, ніж Кресало починає атаку. Він це теж розуміє, а тому починає нервувати і… помилятися. Було б усе насправді, я би його уже принаймні зо три рази нокаутував.

Присідаю під його джеб, згрібаю в клінч і шепочу на вухо.  

— Слухай сюди. Не метушися… Усе домовлено. Бій твій… Потанцюємо ще трохи, для картинки… а потім я пропущу якийсь удар і впаду. Ну а ти — «доб’єш». Гляди тільки щелепу не зламай і зуби не повибивай. У мене немає часу на лікування. Зрозумів?

Кресало не одразу, але киває.

— От і добре…

Розпорядник бою уже втретє кричить «Брек!», тобто вимагає щоб ми розчепилися і розійшлися. Відштовхую суперника і відскакую сам. Кресало одразу ж кидається в атаку. Ожив… Зібрався… Уже, майже, не помиляється. Ні, таки непоганий хлопчина… Якщо зійдемося років через два, я вже подумаю, перш ніж поставити на свою перемогу.  

«Танцюємо» ще хвили п’ять… Видовищно обмінюємося ударами ногами, які, звісно ж, або блокуються, або не досягають цілі. Стрибки, сальто, перекати… Удари йдуть цілими зв’язками. Тих, хто розуміється, звісно, не обманеш, але для широкого загалу — те, що треба. Трибуни просто виють у захваті.

Ну, що занадто, те шкідливо… Перегравати теж не слід.

Кресало в чергове наносить удар ногою, і я ставлю блок так, щоб він дотягнувся до мене. А коли нога суперника черкає моє чоло, роблю кілька кроків назад і важко падаю навзнак. Чорт… Боляче… Що значить, не згрупуватися. Але, нічого не вдієш, падіння має бути справжнім. Мене ж як би приголомшили.

Кресало видає переможний крик і скаче на мене, добити.

Придурок… Так же ж і покалічити можна. Нафіга коліна і лікті виставляти. Щось він надто захопився, так і до травми недалеко. Треба спам’ятати… Наче несвідомо в останню мить повертаюся на бік, і сам виставляю лікоть назустріч.

Хлопець болісно охає і втихомирюється.

Сичить щось, крізь стиснені зуби, розумію — ліктем в печінку, то неприємно, але в щелепу б’є мене вже розраховуючи силу. Я, звісно, про всяк випадок притис її до грудей, але усе нормально. Навіть зуби не клацнули. Обійдеться синцем.     

Картинно смикаю ногами, розкидаю руки і завмираю.

— Аут!!! — кричить розпорядник бою і кидається до нас. Певно, переживає, що Кресало захоче помститися мені за смерть одноклубника.  

Але той уже й сам підводиться, переможно скидаючи над головою, стиснені в кулаки, руки. Трибуни шаленіють… От і добре. Всім добре, всі задоволені. І я у тому числі…

«Увага! Ви провалили побічне завдання «Арена-2». Заохочувальний приз — 10 пунктів досвіду вам і 5 — вашому супутнику. 50 срібних кредитів»

Ну, вибачайте. Не все котові Масляниця. Тим паче, що свій приз я від Павука вже отримав. Десять хвилин ганьби і п’ятдесят золотих монет в кишені. Навіть дивно, чого я раніше так опирався і категорично відмовлявся від договірних поєдинків? Скільки грошей міг би ще прогуляти за цей час… Поки не був одружений. А може, тому й не замислювався над цим, що завжди було байдуже, скільки у мене на рахунку грошей? Нині пусто, завтра — густо. Це тепер я такий ощадливий. Усе в дім, усе в сім’ю…

— Ще один бій зробимо? — Павук задоволено потирає долоні. — Тепер не мусиш лягати. Головне, глядач розігрітий. Зуб даю, всі до одного квитки розкуплять. Десять золотих… Згода?