Реактивація - Кулик Степан

— Я вже здогадалася… — сонливості на обличчі ні сліду. — Розповідай.

— Ну, якщо коротко, за кимось з нас, прислали ліквідаторів. І, оскільки я точно не робив нічого протизаконного, то… Може поясниш, що ти накоїла?

— Я? — Ніка витріщила очі, а потім гупнула мене в груди кулачком. — Жартуєш?

— Ні… Абсолютно серйозний.

— Ну, тоді, дозволь тобі дещо пояснити… Тільки вдягнуся спершу. Щоб не відволікати, — дівчина рішуче зняла мою долоню з цицьки. — Сам кажеш, розмова серйозна.

— Може, вона трохи зачекає?

— Слухай! Май совість, маніяк сексуально стурбований! — обурилася Ніка. — Поруч лежить два покійника, а тобі лише одне в голові.

— Андроїди…

— Тим більше… — з гарячу продовжила дівчина і замовкла. — Що?

— То не люди. Ляльки… Так що не переймайся. Трупів тут немає. Я нікого не вбив. Лиш поламав трохи… чужі забавки.

— Андроїди… — повторила Ніка. — Неймовірно. Їх же ж уже років сто як ніхто не те що не виробляє, але навіть не лагодить. Звідки?

— Теж цікаво, — потискую плечима. — Дізнаємося, хто послав — спитаємо.

— Ну, — дівчина затягнула поясок сукні і нахилилася над найближчим ліквідатором. — Справді, андроїд. І у відмінному стані. Наче пару років як з конвеєра. Що відбувається?

— Мене запитуєш?

— Риторично… — відмахнулася Ніка. — Ну, що ж, давай думати?

— А це не боляче? — адреналін все ще бурлив і не давав налаштуватися на серйозний лад.

— Тим, у кого є мозок — ні. А що до кулачних бійців, не знаю. Але, якщо не перешкоджатимеш, я спробую дати раду за обох.

— Починай, — кивнув я і присів біля першого андроїда, з метою обшуку.

— Ми з тобою не бачилися майже місяць, і у моєму житті усе було гаразд і без сюрпризів. Усе незвичне почалося після того, як ти поклав на мій стіл чіп Лариси Труш. До речі, ти так нічого до ладу і не розповів про неї. Ти знайшов її тіло? Де?

— Я не назвав би тілом те, що від неї залишили щурі. А знайшов у технічному колекторі.

— Значить, дівчину все-таки вбили? Але навіщо? Адже її батько зняв свою кандидатуру з перегонів.

— Мало що… — я вийняв з внутрішньої кишені пластиковий прямокутник з добре видимим номером і якимсь візерунком. Перепустка або ключ?  — Щось зайве почула чи побачила. От викрадачі і вирішили перестрахуватися. До речі, я її живою не бачив. Гарненька була?

— Віце-міс позаминулого року…

— От тобі і ще одна версія. Побавилися з дівчинкою і замели сліди.

— Так, — спохмурніла Ніка. — Цілком можливо. Але, у будь-якому випадку, ми маємо першого підозрюваного. В викраденні Лариси найбільше зацікавлений діючий мер.

— Або, хтось із його найближчого оточення.

— Приймається… — кивнула дівчина. — Тим паче, що на даний момент ця поправка не суттєва. Продовжимо… Отже, як ми вже з’ясували, все почалося з того, як я відправила в архів запит на ідентифікацію чіпа Лариси.

— Стоп, стоп… А як вони про це довідалися? Ти ж нікому про це не говорила?

— Я ж казала тобі, що в К-019 залишилося лише три справних комп’ютери. І один з них у мерії. Тож не так важко відслідкувати, з котрого з двох позосталих був надісланий запит. Якщо пильнувати певний сегмент. Я не бог зна який спец, але і то б написала відповідну програмку-сторожа. Тому, це найпростіше запитання. Ну а далі — за мною почали стежити. Щоб встановити, з ким я буду зустрічатися. Бо здогадатися, що я цей чіп не в шухляді стола знайшла, теж не важко. Особливо, якщо точно знаєш, де в даний момент має перебувати тіло вбитої дівчини.

— Еее… Щодо спостереження. Ти певна?

— Такі рагульські костюми лише сліпий би не помітив, — пирхнула дівчина. — І зодягти їх можна лише по службі. Так що не сумнівайся. Я хоч і не надто часто швендяла по службі в мерію, але все-таки кілька разів бувала. І цих, однакових на обличчя, хлопців там точно бачила. Це люди з охорони Лисогора.

— Що ж, вірю.

— Не сумнівайся, — кивнула дівчина. — Йдем далі… Побачивши нас разом. А, можливо, й підслухавши частину розмови… Хто знає, на що здатні андроїди? Вони про дізналися, що ти знайшов останки дівчини і… до речі, а що ти збирався далі робити?

— Не знаю… — потис я плечима. — Спершу, хотів повідомити батька… А потім подумав: а чи варто? Може, краще вірити, що донька втекла невідомо з ким, але жива, ніж побачити обглодані щурами кістки?

— Розумію… — Ніка поклала голову на плече і притислася. — Ну, так чи інакше, але ті, хто її вбив, вирішили, що ми становимо для них загрозу. І послали ліквідаторів. А тепер — питання! Хто в Куполі має достатньо влади, аби це зробити?

— Суддя… начальник поліції… мер… Все.

— Начальника поліції викреслюємо одразу, — мотнула головою Ніка. — По-перше, — Карий, давній приятель Труша. А друге, — я бачила, як Ларису шукали. Повір, усе робилося з максимальною старанністю. Ні, поліцмейстер точно не при ділах.

— Нехай… А суддя?