Реактивація - Кулик Степан
— І в що ти мене вплутав?! — голос Ніки аж дзвенів він напруги.
Дівчина влетіла в їдальню немов фурія. І тепер нависала наді мною, вперши кулачки в боки, нагадуючи симпатичного бойового півника.
— Тихіше, люба… — я встав і галантно підсунув їй стілець. — Ти так усіх відвідувачів розлякаєш, і нас перестануть сюди пускати. Що сталося?
— Це ти мені скажи, що сталося? — все-таки понизила голос подруга. — Ти її знайшов?
— Мила, я тебе прошу, присядь і заспокійся, — я підняв руку і подав знак офіціантці. — Не треба привертати до нас увагу всього модуля. Давай, щось замовимо. А тоді і побалакаємо.
Ніка відкрила рота, набрала повітря і, нарешті, звернула увагу на зацікавлені погляди, спрямовані на неї від усіх столиків. Тож, пробурчала щось собі під ніс, і сіла на стілець. Продовжуючи свердлити мене поглядом.
— Що будете замовляти? — підійшла офіціантка. Старожили кажуть, що колись давніше роль офіціантів виконували андроїди. Але я в це мало вірю. Хто б став використовувати такі складні і дорогі механізми для такої дурниці, як подавати їжу в бістро. Того єдиного, що ще залишився у робочому стані, використовують лише для роботи з реактором. У зоні підвищеної радіації.
— М’ясний салат, тістечко і велику каву, — машинально відказала дівчина?
— А вам?
— М’ясну нарізку і склянку соку. Томатного.
— І все? — здивувалася подруга. — Щось не подібне на тебе?
— Перед боєм наїдатися не варто.
— Перед яким боєм? Ти ж на лікарняному?
— Вже ні. Сьогодні вечором вийду на арену.
— А ти себе добре почуваєш? — в голосі звучить непідробна турбота. — Готовий? Встиг відновитися?
Ов-ва, вона й справді переймається. Навіть забула на хвильку про те з чим прийшла. Шкода, що лиш на хвильку. Але і те добре. Хоч трохи емоції спадуть.
— Так. Дякую… Бій легкий. Суперник з другого дивізіону. Дякую… — це офіціантці. Дівчина виклала на стіл наше замовлення, побажала приємного апетиту і пурхнула до іншого відвідувача.
— Вона мертва? — перейшовши на шепіт, повернулася до попередньої теми Ніка.
Я швидко сунув у рота шмат штучної шинки і демонстративно вказав на нього пальцем. Мовляв, коли я їм — я глухий і німий.
— Трясця тебе бери, Максе! — знову злегка підвищила тон подруга. — Скотина ти така! Я ж лусну від цікавості! Ну хоч щось скажи?
— Люба, а ти не нагадаєш, хто до кого прийшов із запитанням? Здається, це я просив тебе про щось дізнатися? Ні? То, може, ти почнеш перша? Хто вона?
— Щоб тебе качка копнула! — аж побуряковіла дівчина. Але взяла себе в руки і витиснула: — Лариса Труш! Ось! Тепер ти розумієш, чого я така зденервована?
— А хто це?
— Ти знущаєшся? — Ніка аж вперед подалася, мало що не лягаючи грудьми в салат. — Донька Артема Труша!
— Справді? А він що за один?
Подруга лише головою покрутила і, щоб опануватися, сьорбнула кави.
— Слухай, ну не можна ж геть так, зовсім не цікавитися життям Купола… — потім примружила око і підозріло глипнула на мене, злегка похиливши набік голову. — А ти, взагалі, голосувати ходив?
— Ото нема на що час марнувати… — потис я плечима. — Однаково наш мер непотопляємий і буде сидіти у своєму кріслі довічно.
— Так. Через таких байдужих як ти… — набурмосилася Ніка. — Бо, якби усі свідомі громадяни сказали своє слово, то, може, б щось і змінилося.
— Така доросла, а в казки віриш… — примирливо пробурчав я. — Та ж усе заздалегідь домовлено, проплачено і поділено. Ніхто з тих, хто бодай раз засмакував владу, ніколи її не віддасть. Та й грець з ними… Це не моя сфера інтересів. Чого тебе в ті хащі понесло?
— Бо Артем Труш був одним із кандидатів на посаду мера на минулих виборах. І згідно екзит-полу мав усі шанси перемогти. Його передвиборча програма передбачала направити всі зусилля на розвиток добробуту мешканців. Охорону здоров’я, медицину… і, зокрема, на народжуваність. Він хотів закласти в бюджет допомогу усім породілям. До п’яти золотих одноразово і по п’ятдесят срібних кредитів щомісячно до трилітнього віку дитини. Уявляєш?
— Оскільки я не планую найближчим часом завагітніти — то не дуже, — чесно відказав я.
— Дурень… — пирхнула подруга. — Може те ще й не знаєш, що у нас демографічна катастрофа?
— Вперше чую… — я знову був сама щирість. Бо й справді нічим таким ніколи не цікавився.
— То знай. Не маю даних по інших модулях, але в нашому Куполі смертність перевищує народжуваність у маже шістдесят чоловік щороку! А це означає, що як нічого не змінити, через якихось сорок-п’ятдесят років ми всі вимремо! І все через підтримуване владою гасло: «Живемо один раз!» Де людям рекомендується не замислюватися над майбутнім, а бездітним жінкам держава виплачує щорічні премії. Мовляв, жителів і так забагато, а Купол і його ресурси не безмежні.
— Відверто кажучи, нас тут справді, як мурах у мурашнику. Але то таке… — поквапився змінити тему, бачачи, що Ніка аж захлинулася повітрям від обурення. — І що ж не переміг?
