Реактивація - Кулик Степан

Дівчина ще раз поправила пасмо волосся і очікувально подивилася на мене.

— Як справи? Чим займаєшся?

— Ой, я тебе прошу. Давай без цієї данини увічливості. Можна подумати, тобі справді цікаво, чим я займаюся. І не кажи, що скучив. Скільки ми не бачилися? Тижня три?

— Ну, ти ж розумієш… То одне, то інше…

— Ти хотів сказати: то одна, то інша? — насмішкувато пирхнула дівчина.

— Гм… — погляд мимоволі ковзнув убік. — Ти ж знаєш… я марю лише тобою. А ото все — виключно, щоб кров не застоювалася. Я навіть облич їхніх не пам’ятаю.

— Гульвіса… — зітхнула Ніка. — І що я в тобі знайшла?

— Велике серце і щиру, мрійливу натуру, — підказав я пошепки.

— Мабуть, — ще раз зітхнула білявка і покивала пальчиком, даючи знак наблизитися. А коли я підійшов, взяла мене за куртку, притягнула до себе і поцілувала. Довго і гаряче. Потім відштовхнула, поправила зачіску і вказала на крісло обабіч. — Давай, кажи, чого приперся? Що треба?

— А на обід запросити не варіант?

— На обід? — дівчина чомусь подивилася на монітор. — Ні… вибач… не сьогодні.

— Невже так зайнята?

— Дико… — тепер уже не вдавано зітхнула Ніка. — Ти знаєш, скільки в нашому модулі робочих компів? — і сама відповіла. — Три… Уявляєш? Всього три допотопних пні, які ось-ось віддадуть богу душу. І запчастин, щоб їх воскресити немає. Від слова «зовсім». Один у мерії, один у експлуатаційників і один… — дівчина кивнула на системний блок, що тихенько гудів під столом.

— Не вловив зв’язку? — мотнув я головою.

— Найпряміший… Чиясь світла голова, з тих, хто при високій посаді, зметикувала, що коли це трапиться — настане повний колапс. Адже всі важливі дані зберігаються на цих вінчестерах і флешках. Здохнуть компи — зникне і доступ до них. Всі архіви, всі технічні дані, всі наукові розробки… загалом усе. Навіть список жителів.

— І що? — потис я плечима. — Ти не повіриш, але поза дев’яносто відсотків громадян спокійно живуть без усіє цієї канцелярщини.

— Та біс би з нею, з канцелярщиною, — невдоволено тупнула ніжкою дівчина. — Але є речі справді важливі. Наприклад — схеми комунікацій. Креслення і інструкції по експлуатації вузлів підтримки життєдіяльності і безпеки… От уяви, що все це пропало. Як експлуатаційники наступних поколінь будуть знати що і як лагодити?

— Ну, мабуть ти права, — не став я втягуватися в дискусію. — Але це їх проблеми. Щось вигадають. У них голови великі.

— Та придумали вже, — вкотре зітхнула дівчина. — Терміново переносять усі дані на папір.

— О, я ж кажу. Безвихідних ситуацій не буває. Але ти тут з якого боку?

— Бо коли начальство про це дізналося, то теж загорілося створити паперовий архів. І, здогадайся з трьох разів, кому цей менінгіт доручили?

— Он воно що? — співчутливо протягнув я. — А тобі життя вистарчить, щоб переписати вручну такий обсяг? На принтері роздрукувати неможна?

— Справний принтер залишився лише один і його прихватизували інженери, — Ніка сьогодні явно йшла на рекорд по кількості зітхань. — Так що, сам розумієш — не до обіду.

— А вечерю ти теж ворогові віддаси?   

— Вечерю? — замислилася Ніка. — Гм… Значить, тобі все-таки щось треба. Кажи вже.

— Треба пробити по базі оцю річ… — я вийняв з кишені і поклав на стіл горошину чіпа.

— Ого! Ти що, вбив когось? — очі в дівчини стали ще більшими, ніж звикле.

— Чого раптом?

— Це ж персональний чіп. А вийняти його можна лише хірургічним способом і за наявності відповідного обладнання. Або — з трупа.

— Ти неймовірно кмітлива, сонечко… — я взяв дівчину за руку і погладив її пальчики. — Давай так: я присягну, що нікого не вбивав, а ти не задаватимеш зайвих запитань. Знаєш, як кажуть: менше знаєш — краще спиш.

— Гм… — дівчина задумливо подивилася на мене. — Кого іншого я послала б куди подалі. І ще — повідомила б чергового. Але тебе я трохи знаю… тож, вірю. І розпитувати не буду… Добре. Залиш. І замовляй столик. Зараз у мене одна програма грузиться, переривати не можна. Але до вечора зроблю.

— Дякую. Тоді, не прощаюся. О котрій зустрінемося?

— Давай о сьомій.

— В «По-домашньому»?

— Так.

Тепер я сам нахилився до дівчини і чмокнув її в оксамитову щічку.

— До зустрічі…

Ніка кивнула і знову втупилася у монітор.  

Вийшов назовні і глянув на наручний циферблат. Третя… Трохи часу ще є. І найрозумніше — присвятити його відпочинку. Але, спершу варто зазирнути у гільдію. Тим паче, що до нього всього якихось десять хвилин ходьби. Заодно, повідомити, що готовий. Нехай включають у графік.

Теоретично — я ще дня три можу байдикувати на лікарняному, але — якщо чесно, хочеться вже розім’ятися. Заодно, випробувати свої нове тіло. Подивитися, що в реальності дають оті всі плюси. А кращого способу, ніж зійтися у двобою з серйозним суперником, не придумаєш.