Заміж у покарання - Марія Акулова

Але зараз зупинитись не можу.

Мене зсередини палять ревнощі, образа, бридкість і непотрібні почуття до нього. Я хочу не палко кохати його, а холодно ненавидіти.

Якась відчайдушна злість накочує хвилею. Я тупаю, стискаю кулаки і практично кричу:

– А я просила? Я тебе про щось просила? Рятувати мене?

Ми обидва знаємо, що не просила. А ще обидва знаємо, що не врятуй він – мені було б набагато гірше.

Айдар стискає щелепи та мовчить.

Я дихаю глибоко та часто. З очей – блискавки. Хочу звинувачувати його у всіх гріхах. Звинувачувати у всьому. Знищити та врятуватися. 

– А як ти собі бачила все, Айлін? Ти думала в житті з ними не перетнешся? Я тебе попередив. Ти мала підготуватися. Ви живете в одному місті.

Айдар веде розмову зовсім не в той бік, у який мені хотілося б. Так, я дурна. Так, я намріяла. Мені дали по голові – я намріяла ще. І завтра, швидше за все, знову намрію. Але що мені зробити, якщо я хочу одного: щоб усі дали мені спокій! Що мені зробити, якщо їм про це сказати не можу?

– Ти не дав мені вибору…

Звучу глухо. Айдар якийсь час пильно дивиться, потім коротко пересмикує плечима.

– Я не в клітку з тиграми тебе закинув. Мені треба було поговорити з людьми. Там це зробити було найпростіше. Їхати самому, коли в мене є знайома всім у цьому колі дружина… Чому тебе рве взагалі? Із хлопчиком своїм переспілкувалася?

Айдар згадує Митю, як завжди, невпопад. Я злюся до дурості.

– У нього є ім'я. І це не ваша справа. Як і не моя, кого ви трахаєте! До речі, повідомлення свої безглузді можете не надсилати! Я все одно не чекаю на вас вдома!!!

Викриваю свою нескінченну образу у неймовірно некрасиві слова. Так мені здається. У Айдара на мить спалахують очі. Гаснуть. Скроні напружуються.

– А ти розкриваєшся…

Це не образа, але я відчуваю її саме так. Фиркаю.

— То, може, це ви здурили, вирішивши, що бачите мене наскрізь?

– Може…

Ми мовчимо. У мене на язиці крутиться ще купа огидного. Що в голові у Айдара – страшно уявити. Може, він ось зараз запропонує розлучитися? І що я скажу у відповідь?

Серце знову пришвидшується.

Не можу просто стояти та витримувати погляд. Хочу, щоб пішов.

Розвертаюсь, відходжу трохи убік. Озираюся через плече.

– Я збираюся роздягнутися і лягти спати. Ви контролюватимете?

Для переконливості перекидаю волосся наперед, беруся за собачку блискавки на спині. Стискаю та тримаю на вазі. Айдар фокусує погляд, але реакції я не бачу.

Смикаю вниз. Оголюючи спину. Він зморгує.

– Ну ти ж почала гівном мене заливати. Даю можливість закінчити.

Його слова обурюють настільки, що я видихаю все повітря, що зібралося в легенях.

Бігунок доїжджає до куприка. Я притискаю сукню до грудей. Ще кілька секунд тому у голові були ідіотські думки епатувати. Тепер швидше помру, ніж світитиму перед ним своєю непотрібною красою. Якось він уже відмовився. Вдруге я не запропоную.

– Не корчіть із себе святого! Це не я змусила вас одружитися! Я навіть не просила! Я вам сподобалась! Ось це все сподобалося... – Розвертаюсь до нього і веду рукою від обличчя вниз по тілу, а потім знову притискаю тканину до грудей. – Ви мене пошкодували. Подумали, а чому б не урізноманітнити своє нудне прокурорське життя? Навряд чи часто є можливість спілкуватися з дурненькими, місцями наївними, але захопленими дівчиськами. Ще й киримли! Веселитиме. Червоніти від мату. Прислужитися намагатиметься. Ми ж такі... Поступливі. Вдячні. А ви по дому скучили.

– Вдома на мене так не кричали…

Червонію. Я близька до того, щоб розплакатися. Смикаю ніс, дивлюся в стелю, а потім знову на Айдара.

– Що ви від мене хочете? Не бачите, що я не в настрої? Я зробила те, що вам потрібне було? Ну і відчепіться!

– Якщо він на тебе так впливає, то переглянемо договір, Айлін. Розлучаємося і ти йдеш на всі чотири сторони. Або тримай себе в руках.

Від серйозного тону прокурора по шкірі холодок. Я готова кинути необачне: «та на здоров'я! Розлучаємося!». Гальмую з останніх сил.

В мене немає ні Митька, ні самостійності. Розлучимося – повернуся до своїх. Краще помру.

– Залиште мене у спокої, Айдаре. Я на взводі. Навіть зі мною іноді трапляється, як бачите. Їдьте кудись, будь ласка. У вас є, з ким час провести, правда? Це ви до мене чогось прийшли. Це вам навіщось треба було здерти кірку. Мене нудить від цього вечора. Від батьків. Від брата. Від усіх. А тут ви… І я мушу вам посміхатися. Дякувати знову... Я не залізна...

Градус знижується. Я здаю назад. Вимовляю куди тихіше. Сильніше стискаю руки в груди. Начебто тримаю вже не тканину, а тіло з душею.

Не знаю, що відбувається з моїм обличчям, але вираз на обличчі Айдар пом'якшується. Він ковтає. Заплющує на секунду очі і крокує назустріч.