Заміж у покарання - Марія Акулова

Мені здається, що формулювання панові прокурору подобається не дуже. Він підтискає губи. Це неприємно.

– Захід…

– Знову чийсь День народження? Потрібно буде познайомитися?

Айдар мовчить. Недовго вагається, потім дивиться у вічі. У них залишок адресованого не мені невдоволення. А я не хочу загладжувати чужу провину своєю поступливістю. Дивлюся у відповідь сухо. По-діловому.

– Весілля.

– Чия? – Передчуваю погане. Очевидно, не дарма.

Після кількох секунд коливань Айдар проїжджає поглядом на моє обличчя і повертається до очей. Мені здається, хотів пожартувати, але передумав.

– Ти їх швидше за все знаєш...

Тривога зростає. Якщо знаю, то це хтось із наших. Ще значить, там будуть мої батьки та брат. Не хочу.

– Я можу відмовитись?

– Не бажано.

Прикушую кінчик язика. Зглитую гіркоту. Опускаю погляд. Настрій руйнується піщаним замком. Надії, в яких навіть соромилася зізнатися, звертаються в руїни.

Він покликав мене пообідати просто, щоб донести інформацію про нове завдання. Більш складне, звичайно ж.

Але й відмовити йому справді не можу. Він дав мені гроші на навчання. Це буде чисте свинство.

– Добре, я зроблю так, як ти скажеш… – Я й сама чую, що голос став іншим. Тьмяним. Здавленим. Гидко.

– Скажу, що треба сходити.

Не стримую гучне переривчасте зітхання. Досить різко відвертаюсь до вікна. Мені чомусь так прикро, що на очі навіть сльози навертаються. Мій день зіпсований. Життя до суботи також. Хочу поїхати до готелю та не повернутися.

– Відвези мене додому, будь ласка. Розболілася голова. Не хочу їсти.