Заміж у покарання - Марія Акулова

Роблю кілька кроків углиб холу. Чую:

– Айлін ...

Лякаюся, як дурнуватий заєць. Змахую рукою і, не оглядаючись, голосно перебиваю:

– Я спати.

Сходами злітаю швидко. Прискорившись сильніше, йду коридором. Заходжу до своєї спальні і грюкаю дверима.

Не знаю, як зможу заспокоїтись. Просто не знаю.

Хочеться змити з себе шкіру, запахи, оглухнути, бо досі у голові спалахами слова рідних та сторонніх.

Одна з маминих подруг навіть запитала, коли ми з Айдар порадуємо батьків онуками. У той момент, мені здається, серце розлетілося на мільйон уламків. Це страшні люди. Дуже страшні…

Невже я настільки нікому з них не важлива?

Хоча з чого тобі бути важливим, Айко? Ти для всіх – річ. Що для батьків, що для чоловіка.

Мечуся по спальні тигрицею. Не можу ні роззутися, ні навіть сісти.

Намотую кола, не опираючись нескінченному потоку думок та емоцій.

Цікаво, а як їм сподобалася б правда? Що, якби я весь вечір поводилася так, як хотілося мені? Відмовила мамі, ділилася нюансами нашого шлюбу? Розповідала, як це боляче бути зрадженою... І зрадженою... І зрадженою...

Бекір говорив, що мій чоловік дуже багато працює. Хвалив його. А мені хотілося запитати про одне: ти в курсі, як часто він трахає інших? Вважаєш це нормою? Чоловік – у своєму праві? А баба наш, як думаєш...

Мене заносить настільки не туди, що по тілу табуном не мурашки, а якісь слони…

Я не знаю, що робити із собою – ось такою. Зведеної до краю. Погано настільки, що я готова хапатись за будь-яку соломинку.

Айдар піде спати, я роззуюся і спущуся вниз. У нього там бар. Я щось собі наллю.

Після шампанського було погано. Але хай погано буде потім, а зараз відпустить.

Здається, що ловлю момент затишшя. Навіть видихнути збираюся, але не сьогодні. І не зі мною.

Вкотре смикаюсь, коли чую стукіт у двері. Роздратування накриває хвилею.

Невже не зрозуміло, що чіпати мене зараз не варто?

Я збираюся крикнути голосне: «Ні! Не можна!». Хочу хоча б комусь хоч щось заборонити. Але Айдар на моє запрошення не чекає. Ручка опускається, чоловік крокує усередину.

Я проїжджаюсь поглядом по силуету. Навіть не роззувся. Тримає двері, дивиться в обличчя. Похмурий. Невдоволений, здається. З чого раптом?

Мій сказ, що доводить до несамовитості, раптом стає холодним. Розважливим. Я не відчуваю перед ним сором'язливості. Занадто багато іншого.

Кривувато посміхаюся, складаю руки на грудях. Піднявши підборіддя, видаю зверхнє:

– Що треба?

Дивую Айдар. Це видно по погляду та новому вигину губ. Він недовго вагається, а потім робить ще один крок у кімнату. Заводить мене сильніше.

– Блоха під хвіст потрапила, Айлін-ханим?

Питання чоловіка знецінює всі мої переживання разом узяті. Моє нове прозріння – я можу злитися ще сильніше.

До болю стискаю свою шкіру, впиваючись у плечі нігтями. Дивлюся на Айдара спідлоба. Ледве стримуюсь, щоб не видати у відповідь добірну лайку. Мені здається, для цього я вже теж дозріла.

Ненавиджу його зараз. У всьому звинувачую.

– Не ваша справа. Це моя кімната. І вдиратися в неї без дозволу не потрібно. А раптом я гола…

Айдара моє нахабство якщо і вражає, то не до сказу. Він напружений, серйозний. Не посміхається іноді, як завжди.

– Не думаю, що побачу там щось нове…

А потім за щось б'є у рази сильніше.

Не стримавшись, видихаю, розвертаюсь і роблю ще одне коло.

Звісно, не побачите. На що там взагалі дивитись?

Зробивши з десяток кроків під звуки стукоту моїх підборів, знову зупиняюся і цього разу втискаю кулаки вже в боки.

Дивлюсь прямо.

– Подобається з мене знущатися, так? Може ви для цього мене заміж узяли взагалі? Спочатку добрий такий… Шляхетний… А потім іди та розважай зрадників! Слухай, як тобі пощастило, що заміж віддали за...

– А що, не пощастило? – Айдар перебиває, звужуючи очі.

У мене серце б'ється хаотично. За відчуттями – десь у горлі. І його питання ударом заштовхує його назад. Тільки не за ребра, а глибше, у шлунок.

Ще вчора я ковтнула б образу і покірно сказала: «Дуже пощастило, дякую вам, мій благодійник», але зараз стан не той.

– Все життя мріяла вийти заміж за ледь знайому людину…

Моя іронія, м'яко кажучи, недоречна. Це не Айдар винен у тому, що я вляпалася в історію і батько вирішив мене покарати. Я бачу це ж в очах чоловіка.

– Чекаєш вибачень і каяття за те, що впрягся?

Слово «впрягся» звучить по-особливому прикро. До цього Айдар жодного разу не говорив, що мій порятунок завдає йому дискомфорту. Правда і я не дозволяла собі його в чомусь звинувачувати.