Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 24

Айлін

Ми з Айдаром входимо до зали, тримаючись за руки. Цього разу навіть у мрійливій голові немає особливих ілюзій. Все згідно з домовленістю.

Ми виглядаємо красиво, щасливо, наша пара зовсім не «пахне» фіктивністю. Начебто є всі передумови для впевненості, але я переступаю поріг і почуваюся як ніколи самотньою в оточенні зрадників. Більшість цих людей стали свідками мого продажу. Ніхто не виступив проти. Ніхто мене не пошкодував.

А сьогодні заміж доньку віддає один із татових не найближчих, але друзів. Цілком можливо, саме він і попросив Айдара привести мене.

Я не питала. Це не важливо. Прохання батька я б проігнорувала, чоловікові відмовити не можу.

Швидше за все, моїм батькам потрібна картинка вдалої угоди. Чоловік погодився її організувати. За мій рахунок, звичайно. Але це – не найвища плата за надані мені послуги.

Теоретично все звучить по-цинічному справедливо.

Я живу за гроші Айдара. Завдяки йому мені не довелося проходити через насильство. Салманов до мене прихильний. Дозволяє практично все. Залишилося тільки знову переконати себе, як у першу шлюбну ніч, що це – межа мрій, а не нова задушлива золота клітина.

Я кілька разів на день повторюю про себе, що моя закоханість – це проблема, з якою потрібно впоратися. Ось впораюся – все буде чудово. Залишилася дрібниця: розібратися, як це зробити.

Максимально розпрямляю плечі та надягаю на губи посмішку. Ми підходимо до новоспеченого подружжя. Я гадки не маю, договірної у них шлюб чи за коханням, але бажаю всього найкращого.

Ми з Айдаром вручаємо квіти та конверт. Поступаємося своїм місцем наступним.

В принципі, мені вже достатньо, але прохання одразу ж залишаю при собі. Хитрувати теж не хочу. Один вечір у сплату за все його добро – це зовсім небагато. Тим більше, що особливого завдання сьогодні мені не дали.

Айдар розтискає пальці першим. Я скидаю на нього зляканий погляд, але одразу наказую собі заспокоїтися.

Він усміхається мені куточками губ. Я у відповідь імітую таку саму посмішку. Наївно було сподіватися, що не кине мене насамоті.

У мене дерев'яні пальці, але я змушую себе не чіплятися. Спостерігаю, як чоловіча долоня ковзає від мене в кишеню. Потім знову піднімаю підборіддя і дивлюся Айдарові у вічі.

– Відпустиш ненадовго? – Йому напевно здається, що питання нейтрально-прихильне. Він може бути навіть вигадав собі, що таким чином виражає повагу до мене як нехай до фіктивної, але дружини. А в мене серце обривається. Киваю та відводжу погляд.

Наче я можу не відпустити.

Куди йде Айдар – не стежу. Загалом намагаюся не дуже придивлятися до оточуючих. Тут дуже багато знайомих облич, які чекають від мене радості, розкритих обіймів та розповідей про те, як мені живеться… Але я нічого цього не хочу. Тим більше, що половина сподівається за натяками зрозуміти, що живеться мені погано. Я поки що не розумію, за що люди так ненавидять людей. Можливо з віком це розуміння прийде.

– Струмочок мій, ну нарешті!!! – Здригаюсь і смикано обертаюся, чуючи вигук за спиною. Це Лейла. Видихаю. Трохи нахиляюся, притискаючись до подруги. Я сьогодні на високій шпильці і в гарнющій вечірній сукні. Мабуть, перестаралася для цього заходу. Та ж Лейла одягнена красиво, але простіше.

Через це ще сильніше почуваюся білою вороною. Гадки не маю, як Айдар примудряється жити так усе життя. Він саме такий – привертає до себе увагу, де б не з'явився.

Лейла пробігається по мені поглядом і цокає язиком.

– Яка ж ти красуня, Айлін... Яка красуня! Як чоловік тебе з дому випустив таку гарну? – Безневинний жарт-комплімент робить боляче.

Він навіть уваги не звернув. Кивнув. Взяв під руку. Повів.

Цього разу я не захотіла сама напрошуватись на компліменти. Це здається вже не кумедним, а принизливим.

Лейла стискає мої руки. Ми стоїмо одна навпроти одної і дивимося у вічі. Я хочу переконати себе, що так зможу провести весь вечір. Тоді це буде не страшно. Я люблю Лейлу. Її я не боюсь. З нею мені не гидко...

Як шкода, що це неможливо.

– Ти до своїх ще не підходила?

Мотаю головою і намагаюся не хмуритися.

– Як у вас із Азаматом справи? Все добре? – Готова говорити про будь-що, тільки не про незворотне. Швидше за все вигадую, але увагу рідні відчуваю лопатками. Я повинна першою підійти? Обов'язково сама? Хочу хоча б із Айдаром…

Думаю про це і вити готова. Він – не твоя підтримка, Айко. Не вигадуй.

Серце б'ється швидко-швидко. Чому я тоді не втекла? Чому я не втекла одна? Навіщо мені Митя? Я впоралася б.

– А шампанське тут є, не знаєш? – В очах Лейли запалюється подив упереміш з переляком. Я ж пробігаюсь поглядом по залі, звертаючи увагу не на людей, а на столи. Хочу змочити горло холодним. І хоча б трохи розслабитися.

Головне, щоб Айдар не подумав, що це я знову… Згадую наш діалог у його машині і перекручує. Фу. Я корчу із себе зовсім не те, чим є.