Заміж у покарання - Марія Акулова

– Не знаю, ханим. Я й раніше, ти знаєш, а тепер…

Щоки Лейли відразу рожевіють. Я розумію, про що вона мовчить. Люблю подругу до неможливого, але зараз стримати заздрість просто не можу. Усміхаюся натягнуто, ляпаю, що мені треба пошукати, щоб попити, вивільняю руки і відвертаюся.

Чому я не народилася у сім'ї Лейли? Чому ми з нею не сестри? Чому я так само не з дитинства кохаю сильно та взаємно? Чому мені так не пощастило?

Віражую по залі, знаходячись більше в собі, ніж у навколишніх веселощах, коли відчуваю, як від плеча вниз ковзає рука. Стискає зап'ястя. У мене навіть очі розширюються і всередині холоднішає. Я зволікаю кілька секунд, борюся з бажанням вивернути кисть і піти далі, не озирнувшись. Але так не можна. За нами, напевно, спостерігають.

Стає млосно до жаху. Я в глухому куті. Мене сюди за руку привів чоловік. Залишив. Сказав справлятися.

Натягую на губи посмішку та оглядаюсь. На мене дивиться мама. Торкається мама. Вбиває мама.

Навіть через невидиму стіну, яку я старанно весь цей час зводила, просочуються її емоції. Туга. Радість. Біль. Любов. Вина. А я просто не можу це більше вбирати. Це мене отруює. Я не в змозі її пробачити. Нікого з них не в змозі

– Айко моя... – Але й грубо відмовити в контакті не можу. Я в пастці.

Мама розвертає мене і стискає в обіймах. Я знову нахиляюсь. Руки повисають уздовж тіла. Я просто дозволяю. Я просто намагаюся триматися, коли всередині – протест, лють, образа, навіть ненависть. Але поряд з ними – любов, яке я не можу перекреслити, хоч би як намагалася. Це жорстоко, що Аллах пов'язує дітей із батьками такої сили почуттям.

– Ти така гарна, доню… Така гарна…

Мама каже мені, відірвавшись і уважно розглядаючи. Водить по руках до плечей і знову вниз. Я смикано посміхаюся і нічого не відповідаю. Кидаю погляд над її головою, зустрічаюсь очима з Айдаром.

Він розмовляє з батьком Лейли. Напевно, про щось важливе. Хочу прочитати у виразі або побачити у діях розуміння, що те, що відбувається, для мене – жах. Але цього немає. Айдар не кличе до себе. Не смикається назустріч.

Повільно і точно мені киває.

Заплющую очі і переживаю новий удар.

Упевнена, я розцінюю все правильно. Це означає жорстоке: стій. Сьогодні ти – іграшка для рідних.

– Ідемо за стіл, кизим. Ідемо з бабаси привітаєшся. З Бекіром. Вони так на тебе чекають…

***

Мій настрій – гірше нікуди. Складно згадати, коли я настільки не могла впоратися зі своєю люттю. Розбитий вщент моральний стан відбивається на фізичному. Якщо до мене доторкнутися – вибухну. Слава Аллаху, Айдар Салманов у дотиках до мене не зацікавлений.

Ми провели на весіллі чотири нескінченні години. Він займався своїми справами. Я – відпрацьовувала "борг" перед ріднею.

Мама нескінченно мене гладила та обіймала. Я витрачала всі сили на те, щоб не просякнути її теплом. Серце кровоточило, бо у світі немає нічого, про що я мріяла б сильніше. Тільки повернути можливість знову любити маму так само сильно, так само сильно їй довіряти і на неї покладатися. Але мені більше не можна. Гординя не дозволяє.

Ми з Бекіром розмовляли так само, як у кабінеті Айдара. Коли всі чують – дружелюбно, коли між собою – взаємно звинувачуючи. Із батьком... Це було найскладніше. Він, мабуть, чекав, та й продовжує чекати від мене прозріння та нових вибачень. Ще краще – подяк. А я не можу. Ковтала одне за одним: «виглядаєш добре, Айлін», «видно, що чоловік дбає, не ображає»… І навіть не могла відповісти. Ми ж із Айдаром домовилися грати щасливих.

Батьки намагалися поговорити зі мною про університет, до нас постійно хтось підходив. Я змушена була посміхатися у відповідь на жахливі жарти про зірване якось весілля і ризики для цього. Витримувати дуже пильні, липкі погляди. Ігнорувати заздрість. Вдавати, що не помічаю шпильок.

Айдар ніби здав мене в оренду на вечір. А потім підійшов, поклав руку на плече і сказав, що ми можемо їхати.

Знаходитися з ним поряд мені теж не хотілося, але головне на той момент було втекти.

Мені здавалося, що вже у машині Салманова почне відпускати. Стане легше. В реальності…

Мені здається, я на межі. Зірвуся будь-якої миті з найменшого приводу. Не можу відволіктися. Варюся у подіях вечора. Варюся-варюся-варюся. Скипаю. Бризкаю через край. Затискаю кришку, щоб не зачепити Айдара.

І це саме по собі теж злить.

Як тільки машина зупиняється в нашому дворі, смикаю ручку, штовхаю двері та вилітаю.

Швидко йду до будинку. Незграбно відкриваю вхідні своїм ключем.

Плюхаю сумочку на консоль. Дивлюся на неї і ненавиджу так сильно, що обіцяю:

– Я тебе завтра викину…

Звичайно, їй не страшно, а я поводжуся як нездатна дати відсіч рівним нікчема, якій тільки й залишається, що спускати пару на слабких, а в моєму випадку ще й неживих. Але я така, так. Напевно, заслуговую на все, що зі мною відбувається…

Чую кроки за спиною, як зачиняються двері. Від необхідності дивитися чоловікові у вічі, щось говорити і може навіть усміхатися, перекручує.