Заміж у покарання - Марія Акулова

– Я думаю нам варто розлучитися, Айдар.

Прокручую слова в голові. Це не смішно, але я чомусь усміхаюся.

Дивлюсь убік. Закінчую з сорочкою, упираюся у боки.

Знаю, що створюю не найкомфортніші умови для Айки, яка зважилася на серйозну розмову. Але мене теж криє, хоч і дорослий.

Повертаюся до її обличчя, трохи жмурюся. Зараз ставитиму запитання і хочу бути впевненим, що вловлю всі відповіді – і словами, і тілом.

– Прямо-таки думаєш, прямо-таки варто? – Іронізую і сам же себе в дупу шлю.

Айлін не може, я за неї.

Вона ж морщиться, дивиться секунду гостро, потім гасить. Мені це не подобається. Нехай я й сам знаю, що цілком можливо – правда варто, відпускати її так просто не хочу.

А що я хочу? Мучити?

Кого? Її себе, хлопчика цього?

Він свербить настирливою мухою. Постійно, блять, свербить. Мені здається, ненавиджу просто. Хоча нічого мені не зробив.

– Боюся, далі буде лише гірше. Мені із вами складно. Вам зі мною... – Замовкає. Думає там собі щось. Її погляд опускається по моєму обличчі. Зупиняється на підборідді, а потім знову до очей. – А я вам навіщо? Нахабна…

– Хочеш почути, що потрібна? – У погляді бачу, що роблю боляче. Міг би збрехати, що ненавмисно. Але ось тому вона швидше за все і має рацію. Ми почали як магніти, які тягне одне до одного. Зараз б'ємось і розлітаємось.

Айка на кілька секунд відвертається. Я знаю її досить добре, щоб вивчити типові реакції. Легкий ривок підборіддя вгору, закушена губа. Зважування, варто відповісти чи змовчати. Вона схиляється до другого, я хочу першого.

– Ти хоч не завагітніла? – Надаю голосу легкості, хоч насправді… Криє.

Вона близько. Долоні палить знову. Я в голові вже мільйон разів її трахнув. А насправді це робить інший.

Отримую у відповідь ображений, гордий погляд справжньої киримли.

Я лукавив, коли казав, що вдома на мене так не кричали. Тільки така, як Айка, вміє поставити себе над чоловіком. Я б іншу не пустив. Але й із нею вже, схоже, ніяк…

– Як ви смієте… – Вона знижує голос. Дивиться зневажливо… Поглядом кидає блискавки.

Ти дуже швидко заводишся, маленька. Це погано… Для тебе…

– Я хотів би отримати чітку відповідь, Айлін. Ти хочеш розлучитися. Чому?

Моє серце б'ється під акомпанемент її сопіння. Це той обмін енергіями, який дарує кайф. Будь-яке взаємне почуття. З нею завжди сильніше.

– Бо ви… – Вона замовкає. Знову дивиться та сопе. Хоче хитнутися назад. Розвернутися, втекти. Мені варто дати це зробити чи піти самому. Я ж можу. Я ж старший. Я ж мудріший. – Бо ви… – Але момент втрачено. Вона повторює. Її грудна клітка здіймається. А я не можу не згадувати, як торкався шкіри. Стискав. Цілував і облизував.

Вона навіть солодка. Це щось неповторне.

– Бо ви мені душу вийняли! Бо сліпий ідіот! Бо до шайтана. Ви. Пішли!

Вона переходить на крик, карбує слова і стискає кулаки. Навіть у темряві бачу, як блищать очі. Це сльози. Вона зло веде по обличчю рукавом.

Я міг би холоднокровно заключити: її спокій виявився показовим. Але де я і де холоднокровність?

Айка не втікає, а озирається. Щось знаходить. Кудись іде. Чомусь лізе на полицю і дістає звідти чашку.

Зважує в руках, вимовляє:

– Це моя! – Замахується та кидає.

Увернутися мені не складно. А ось не очуміти – трошки так…

Чашка летить повз, я вирівнююсь. Заводити її сильніше не треба, але як зупинити себе? Просто свято для моїх чортів.

Кривлю губи, похитую долонею у повітрі. Мовляв, непогано, але…

Тягнуся за склянкою з віскі і роблю ще кілька ковтків. Пропоную їй, Айлін ж очевидно приголомшена. Дивиться на мене, на склянку, знову на мене.

– До шайтана, значить, пішов, так? Саме я? Нікого більше не хочеш послати?

Що хочу почути – важко сказати. Як і зізнатися, що свідомо заводжу її сильніше.

Айдар, блять... Ну, Айдар...

Раніше переговори із собою завжди закінчувалися на користь розуму. Сьогодні… Навряд.

– З вас почну…

Айку хитає між переляком і такою ж неконтрольованою злістю, як і в мені зібралася на нас із нею.

– Ну давай, починай… Однієї ж явно мало…

Повертаюся на вихідну позицію та розводжу руками.

Правда в тому, що вона більше в житті такого собі не дозволить. Ніхто не терпітиме. Жоден чоловік. Не з її, блять, щастям. Але мені не шкода.

Я бачу в погляді Айкі спочатку подив, потім переляк, потім азарт.

Вона знову тягнеться за чашкою. І хуй його вже знає, її це чи моя.

Друга летить точніше. Насправді, влучно. Потрапить у лоба – вирубить. Я ухиляюся. Айка спочатку гарчить, потім лякається. Це коли мій погляд ловить.