Заміж у покарання - Марія Акулова

– Ти проти слова не сказала…

– А як я мала сказати? Ти ж по-справжньому мене не питав. Ти не розумієш… Мене за тебе заміж віддали… Я ж казала… Перед Аллахом…

Айка звучить дуже тихо. Мені здається, ламається, але потім знову знаходить у собі сили. Цим у ній можна лише захоплюватися. Справжній фенікс. З попелу в полум'я. І мене теж у полум'я.

– Це все принизливо… Те, що ти мене в батька як річ узяв. Те, що після весілля сказав. Те, як потім раз по раз знецінював... Я ж жива... Невже не видно? Невже я справді схожа на ту, яка...

Айка моргає, сльоза викочується з ока. Я змахнути не встигаю. Робить сама.

– Я не бачу в цьому нічого поганого, – кажу чисту правду, але й на неї Айка кривиться.

– Я бачу! – скрикує, а потім повторює тихіше: – Я бачу, Айдаре. Я не така… Може дурна, але просто не така…

Її можна додавити. Це не складно. Поставити всі питання та вивести на чисту воду. Але чомусь я не хочу. Айлін бере паузу. Удвох слухаємо її подих. Спускаюсь від очей до губ. Хочу їх. Повзу пальцями вгору. Торкаюся, окреслюю. Вона вже не б'ється. Трохи вперед подаюсь – стискає.

Я зрозумів. Повертаюся до очей.

– Ти мені боляче робиш. Відмовляєшся. Інших вибираєш.

– Руки не мою…

Кривиться.

– Мені справді гидко…

Шепче, а я шумно видихаю. Вагаюсь – може бути секунду. Але правда за правду. Так мене вчили.

– Я на роботі був, Айлін. Їбашу, як дурний. Енергію треба скидати. Дружину свою хочу, а їй обіцяв, що не доторкнуся. Дах рве. – Мовчу. Айка також. Не чекала, так? Приємно тебе дивувати, крихітко. – Ти ж у нас розумна. Може скажеш, що робити з цим? А?

– На роботі? – перепитує з надією. Це безглуздо, Айко. На моєму місці будь-який збрехав би, аби трахнути. Але сьогодні мені брехати не доводиться.

– На роботі. Про "дружину хочу" перепитаєш?

Віра в очах Айлін мене ні чорта не тішить. Але я приймаю світ із його неідеальністю. А людей – з правом приймати неправильні рішення.

Ми потім заплатимо, а зараз я знову тягнуся до губ, які Айка нарешті відкриває.