Адвокат негідників - Джон Гришем

— Не впевнена, що мені це подобається.

Не промовляємо більше й слова, доки я не паркуюся перед її будинком.

— Я чудово провела час, — каже вона.

— Я також. — Проводжаю її до входу в будинок і питаю: — То коли ми побачимося знову?

Вона торкається устами моєї щоки.

— Завтра о сьомій вечора. Отут. Є один фільм, який я хочу подивитися.

Напарник підбирає мене черговим орендованим автомобілем, блискучим новеньким вантажним фургоном Ю-Гоул[14] з оранжево-зеленими написами «$19,95 за день — безлімітний пробіг» на обох боках. Я з хвилину розглядаю машину, перш ніж сісти всередину.

— Симпатично, — кажу я.

— Я знав, що тобі сподобається, — усміхається Напарник. Його пов’язки приховує одяг, ушкодження непомітні. Він надто крутий, щоб дозволити собі слабкість чи біль.

— Здається, нам доведеться до нього звикнути, — інформую я. — Страхова компанія зволікає з рішенням. І ще з місяць піде на те, щоб обладнати нову машину.

Рухаємося в міському трафіку, просто собі двоє хлопців зі служби доставки у фургоні з меблями. Він зупиняється перед мерією і паркується з порушенням правил. Фургон Ю-Гоул з такими барвистими кольорами мусить привернути увагу цілої зграї патрульних поліцейських.

— Я переговорив з Міґелем, — каже він.

— І як усе минуло? — цікавлюсь, беручись за ручку дверцят.

— Добре. Я просто все пояснив, сказав, що до тебе присікалися якісь круті чуваки і тобі потрібен захист. Він сказав, що може взяти це на себе, і що це найменше, що він і його хлопці можуть зробити для тебе і все в такому дусі. Я наголосив, що ніхто не повинен постраждати, треба просто зустрітися з Туббі і Рейзором, щоб вони зрозуміли сигнал.

— І що ти думаєш?

— Це може допомогти. У Лінка через об’єктивні обставини людей зараз небагато. Основні його сили відійшли. Сумніваюся, що його хлопці хочуть зв’язуватися з наркобандою.

— Побачимо. Буду за тридцять хвилин, — додаю я й виходжу.

Вуді скасував свою поїздку до Вашингтона і разом з Моссом чекає у своєму кабінеті. Обидва мають такий вигляд, ніби пережили кепські вихідні. Сьогодні понеділок, і я маю намір зіпсувати їм і решту тижня. Обходимось без рукостискань і силуваних вітань, навіть кави ніхто не пропонує.

Я навіть не пробую зменшити напруження:

— Ну що, хлопці, домовились? Так чи ні — я хочу почути відповідь зараз же, і, якщо вона буде неправильна, я вийду з цієї будівлі і подамся вулицею просто до «Кронікл». Вердоляк, ваш улюблений репортер, чекає за столом.

Вуді, не відриваючи погляду від підлоги, кидає:

— Домовились.

Мосс пробігає очима документ і каже:

— Це конфіденційна угода. Страхова компанія виплатить перший мільйон зараз. Сіті виділить півмільйона в цьому фінансовому році і стільки ж у наступному. У нас є резервний фонд для судових позовів, яким ми можемо розпоряджатися, але нам потрібно розділити два платежі між поточним роком і наступним. Це найбільше, що ми можемо зробити.

— Годиться, — погоджуюсь я. — А коли полетять голови шефа і спецпризначенців?

— Завтра вранці, — каже Мосс. — І в угоді цього нема.

— У такому разі я не підпишу угоду, поки їх не звільнять. Навіщо зволікати? Невже так складно їх позбутися? Дідько, та все місто хоче, щоб їх позбавили посад.

— Ми також, — озивається мер. — Повірте, ми хочемо їх позбутися. Покладіться на нас щодо цього, Руде.

На слові «покладіться» закочую очі. Беру угоду і повільно її читаю. На розкішному столі мера дзеленчить телефон, але той ігнорує дзвінок. Дочитавши, опускаю документ на стіл і зауважую:

— Жодного слова вибачення. Дружину мого клієнта вбили, його поранили, тоді звинуватили його в кримінальному злочині, помістили у в’язницю, він пройшов через пекло, а тут жодного слова вибачення. Не годиться.

Вуді коротко кидає «Дідько!» і підхоплюється на ноги. Мосс тре очі, ніби от-от заплаче. Минають секунди, навіть ціла хвилина, панує мовчанка. Нарешті я дивлюсь на мера і кажу:

— Чому б вам просто не взяти і зробити все як має бути? Чому б вам не скликати яку-небудь прес-конференцію, які ви постійно скликаєте зі значно менш вагомих приводів, і не почати з