Адвокат негідників - Джон Гришем

Мене звати Себастьян Руд. Хоч я доволі відомий громадський адвокат, ви не побачите мого імені на рекламних щитах чи автобусних зупинках, воно не кинеться вам в очі із жовтих сторінок. Я не фінансую можливості потрапити в телевізор, однак таки часто туди потрапляю. Мого імені немає в жодному телефонному довіднику. Я не маю звичайного офісу. Я ношу зброю — легально — оскільки моє ім’я і зовнішність можуть привертати увагу того штибу людей, представники якого зазвичай мають зброю і не вагаються, щоб нею скористатися. Живу я сам, сплю зазвичай сам, та мені й невластиві терпіння і чуйність, необхідні для дружби. Закон — це моє життя, він завжди цілком мене поглинає і лише часом винагороджує. Я б не назвав його «ревнивою коханкою», як хвацько висловився якийсь невідомий добродій. Це більше схоже на владну дружину, яка контролює чекову книжку. Та шляху назад немає.

Щоночі мені доводиться спати в дешевих мотельних кімнатах, щотижня в інших. Я не прагну заощадити, радше просто намагаюся лишитися в живих. Є чимало людей, які залюбки пришили б мене просто зараз, кілька з них висловились цілком однозначно. На юрфаці не розказують, що якось вам доведеться захищати людину, звинувачену у злочинах настільки мерзенних, що звичайним мирним громадянам пасувало б повстати і погрожувати прикінчити звинуваченого, його адвоката й навіть суддю.

А мені вже цим погрожували. Це складова роботи адвоката негідників, вузької професійної спеціалізації, до якої мені довелося втрапити десять років тому. Коли я закінчив юридичний факультет, роботи було негусто. Я неохоче взявся за практику на умовах часткової зайнятості в державному офісі громадського захисту. Звідти подався до невеличкої збиткової фірми, яка займалася винятково захистом у кримінальних справах. За кілька років та фірма збанкрутувала, і я опинився на вулиці, сам-один серед безлічі таких само охочих підзаробити.

Визначальною для мене стала одна справа. Не можу сказати, що вона зробила мене відомим. Та й справді, як можна назвати відомим адвоката в місті з мільйонним населенням? Чимало пройдисвітів вважають себе відомими. Вони посміхаються вам з рекламних щитів, ніби вмовляючи вас збанкрутувати, і чваняться в телевізійній рекламі, начебто щиро турбуються про ваші тілесні ушкодження. Однак за публічність їм доводиться платити. Я не з таких.

Триває мій процес у понурому забитому провінційному містечку Міло, за дві години від мого житла у Сіті. Я захищаю розумово неповноцінного вісімнадцятирічного хлопчину, звинуваченого у вбивстві двох маленьких дівчаток у спосіб найжахливіший зі всіх, що я бачив, а бачив я чимало. Мої клієнти майже завжди винні, тож я не надто побиваюся, коли вони отримують те, на що заслужили. Однак у цій справі Ґарді не винен, та суть не в цьому. Не в цьому суть. Цими днями для Міло важливо те, що Ґарді засудять і винесуть смертний вирок з якнайшвидшим приведенням у дію, аби місту полегшало і воно рушило далі. І куди ж йому рушати? А біс його зна, мене це не обходить. Ця місцина п’ятдесят років рухалася до занепаду, тож один паршивий вирок навряд чи змінить цей напрямок. Я читав і чув тезу про те, що Міло потребує «завершення справи», хай би що то означало. Треба бути ідіотом, аби повірити, що це містечко якимось чином досягне розквіту, добробуту й терпимості, щойно стратять Ґарді.

Моя робота неоднозначна і складна, та водночас дуже проста. Штат платить мені за надання якнайкращого захисту підзахисним, яким загрожує смертна кара, а отже я повинен змагатися не на життя, а на смерть і дерти горлянку в судовій залі, де ніхто мене не слухає. Ґарді висунули обвинувачення ще в день арешту, і це слухання є чистою формальністю. Тупі безголові копи сфабрикували докази. Прокурор про це знає, та йому бракує сміливості. А ще він думає переобратися наступного року. Суддя дрімає. Присяжні — милі й прості люди — наївно спостерігають за процесом і незмінно охоче вірять у брехні, що їх виголошують поважні можновладці з трибуни свідка.

У Міло не бракує дешевих мотелів, однак я не можу тут залишатися. Мене лінчують, а чи спалять живцем, а чи, якщо мені пощастить, снайпер поцілить мені межи очі, і все завершиться вже за мить. Державна поліція надає охорону під час слухань, та я чудово знаю, що ці хлопці собою не ризикуватимуть. Вони дивляться на мене такими ж очима, як і більшість людей. Я патлатий нахабний фанатик, схиблений на боротьбі за права убивць дітей і все таке.

До мотелю, в якому я зупинився зараз, «Гемптон Інн», від Міло двадцять п’ять хвилин їзди. Номер коштує 60 доларів за ніч, штат компенсує мені ці витрати. У сусідньому номері мешкає Напарник — озброєний до зубів здоровань, який одягається в чорні костюми і всюди мене супроводжує. Напарник мені і водій, і охоронець, і довірена особа, і помічник, і посильний, і єдиний друг. Я здобув його прихильність, коли суд присяжних визнав його невинним в убивстві офіцера нарковідділу, який працював під прикриттям. Із судової зали ми вийшли пліч-о-пліч і відтоді стали нерозлийвода. Принаймні двічі його намагалися вбити колишні поліцейські. Одного разу полювали на мене.

Ми тримаємось. Чи, може, я мав би сказати —