Адвокат негідників - Джон Гришем

Шлунок стискається, у горлі робиться кисло. З’являються блювотні спазми, в голові паморочиться, здається, я непритомнію. Відвертаюся від знімків, з огидою кручу головою і вмовляю себе намагатися, якщо це взагалі можливо, поводитись байдуже. Насилу знизую плечима і кажу:

— І що, Ріардоне? Гадаєте, я замочив цих хлоп’ят, бо вони напали на мене в будівлі суду?

— Не знаю, що й думати, але ці два бойскаути зараз на столі патологоанатома, а ніхто нічого не знає. Наскільки мені відомо, саме ви були останнім, з ким вони зчепилися. Вам, здається, подобається працювати в міських нетрях. Може, у вас там є приятелі. Отакий хід думок.

— Ви самі в це не вірите, Ріардоне. Шито білими нитками. Звинуватьте кого іншого, бо зі мною тільки згаєте час. Я не вбиваю. Я лише захищаю убивць.

— Знаєте, я теж. Шукатиму далі.

Він іде геть, а я знаходжу туалет. Замикаюся в кабінці, сідаю на кришку і питаю себе, чи це відбувається насправді.

Паркуємо наш Ю-Гоул на майданчику біля фастфуду, замовляємо содову красуні на роликах. Жоден з нас не має апетиту. Красуня приносить напої, Напарник опускає вікно — по-старому, вручну. Він робить великий ковток і, дивлячись прямо перед собою, каже:

— Не може бути, босе. Я говорив цілком однозначно. Налякати, але не чіпати. Щоб ніхто не постраждав.

— Їм не боляче, — зауважую я.

— Босе, але ж ти маєш розуміти, як усе буває в тих нетрях. Кажеш Міґелю і його хлопцям вистежити Туббі і Рейзора та спровокувати суперечку. Вони погрожують, але Туббі з Рейзором, скажемо так, не надто переймаються погрозами. Дідько, та вони тридцять років мають справу з погрозами. Вони не в захваті від втручання і не приховують цього. Міґель має стояти на своєму. Розмова різкішає, сипляться нові погрози, і якоїсь миті все виходить з-під контролю. Одного поштовху досить, щоб почалася бійка, і хтось, не довго думаючи, дістає пістолет або ніж.

— Я хочу, щоб ти поговорив з Міґелем.

— Навіщо? Він нізащо в цьому не зізнається, босе. Ніколи.

Сьорбаю через соломинку і збовтую напій. Усе затерпає — від горла і до нутрощів. Після довгої паузи кажу:

— Ми вважаємо, що це Міґель. Це міг бути хтось інший, Туббі з Рейзором все життя трощили комусь кістки, може, цього разу вони зачепили когось, кого чіпати не можна.

Напарник киває і спромагається на слабке «можливо».

Прокидаюся о 3:37 ранку від того, що мобільний починає вібрувати. Повільно піднімаю його. Номер не визначився — гірше не буває.

— Алло, — озиваюся вкрай неохоче.

Я упізнав би цей голос будь-де.

— Це Руд? — питає він.

— Так. Хто дзвонить?

— Ваш старий клієнт Сванджер, Арч Сванджер.

— Я сподівався більше ніколи не мати з вами справи.

— Я за вами теж не сумував, але треба перетерти. Оскільки довіряти вам не можна, ви не вагаючись виказуєте своїх клієнтів, підозрюю, що ваш телефон прослуховується, і копи нас чують.

— Ні.

— Ви брехун, Руде.

— Чудово, то покладіть трубку і більше не телефонуйте.

— Не так просто. Треба перетерти. Та дівчина жива, Руде, і неприємності тривають.

— Мене це не обходить.

— На розі Престона і П’ятнадцятої є цілодобова аптека. Купіть якийсь крем для гоління. За банкою «Жілет Ментол» знайдете маленький чорний телефон. Візьміть його, тільки глядіть не попадіться на магазинній крадіжці. Наберіть номер на екрані. Це мій. Я чекатиму тридцять хвилин, а тоді поїду з міста. Ясно, Руде?

— Ні, цього разу я не граю, Сванджере.

— Дівчина жива, Руде, і ви можете повернути її. Так само, як визволили свого малого, тепер можете стати справжнім героєм. Якщо ні, вона помре за рік. Вирішуйте самі.

— Чому я повинен вам вірити,