Адвокат негідників - Джон Гришем

Гроші надходять доволі швидко, і ми з Дуґом залагоджуємо справи. Востаннє я його бачу, коли він сідає в таксі, яке відвезе його до аеропорту. Він сказав, що й досі достеменно не знає, куди прямує, але, діставшись туди, він це зрозуміє. Сказав, що, можливо, дивитиметься на табло в аеропорту й обиратиме навмання.

Як же я йому заздрю.

Тадео наполягає, щоб я заїздив до в’язниці навідати його щонайменше раз на тиждень, та я й не заперечую. Під час більшості візитів обговорюємо майбутній судовий процес, іноді наші розмови зосереджуються винятково на виживанні за ґратами. Нема спортзалу, взагалі нема де займатися фізичними вправами — у виправній установі таке місце буде, але ми про це не говоримо — і він розчарований власними намаганнями лишатися у формі. Він виконує по тисячі присідань і відтискань щодня і, як на мене, має хороший вигляд, їжа жахлива, він каже, що втрачає вагу, що, безумовно, потребуватиме перегляду його бажаної вагової категорії, коли він вийде на свободу. Що довше він сидить за ґратами, то більше юридичних порад він отримує від своїх співкамерників, то більше маячні у його голові. Він переконаний, що може завоювати прихильність присяжних, звалити усе на несподіваний напад потьмарення свідомості, і звільнитися. Я вкотре пояснюю, що виграти справу буде складно, адже присяжні дивитимуться відео щонайменше п’ять разів.

А ще він почав сумніватися у моїй вірі в нього, і вже двічі заговорював про залучення іншого адвоката. Цього не трапиться, бо комусь іншому він муситиме платити чималий гонорар, та він все одно дражниться. Він починає поводитись, як основна маса кримінальних підзахисних, особливо з нижчих верств. Він не довіряє системі, включно зі мною, бо я білий і належу до владної структури. Він переконаний, що ні в чому не винен і не повинен сидіти за ґратами. Він вважає, що може вплинути на присяжних, якщо отримає шанс. А я, як його адвокат, маю застосувати в судовій залі кілька прийомчиків — і він, наче в кіно, стане вільною людиною. Я з ним не сперечаюся, але намагаюся не дати йому відірватися від реальності.

Через півгодини прощаюся і з полегшенням залишаю його. Йду через тюрму, аж тут, ледь не врізавшись у мене, невідь-звідки вигулькує детектив Ріардон.

— Ти ба, Руд, а ви мені якраз і потрібні.

Я ще ніколи не бачив його у в’язниці. Ця зустріч не випадкова.

— Справді?

— Маєте хвилинку? — питає він, показуючи на куток подалі від інших адвокатів і вартових.

— Звісно.

Насправді мені не дуже хочеться спілкуватися з Ріардоном, але він тут з якоюсь метою. Упевнений: він має нагадати, що наш відсторонений заступник шефа поліції Рой Кемп досі дуже переживає, аби історія з кіднепінгом лишилася винятково поміж нами. Коли ми трохи відходимо, він каже:

— Знаєте, Руде, я чув, минулого тижня в будівлі суду ви щось не поділили з парочкою бандитів Лінка Скенлона. Шкода, що ви не послали їм кулю поміж очей. Хотів би я на це подивитися. Аж не віриться, що вам вистачило хоробрості провчити двох таких розбишак.

— На що ви натякаєте?

— Я дійшов висновку, що Лінк передав вам повідомлення, ніби йому щось потрібно, можливо, гроші. Ми знаємо, де він перебуває, от тільки дістатися до нього не можемо. Ми вважаємо, він зовсім на мілині, от він і посилає двох типів на вас натиснути. Ви чомусь не хочете, щоб на вас тиснули. Вони не поступаються, ви серед білого дня добиваєте їх за межами будинку суду. Мені це до вподоби.

— До чого ви хилите?

— Ви знаєте цих двох хлопців? Я маю на увазі їхні імена.

Щось мені підказує прикинутись дурником.

— Один зветься Туббі, прізвище мені не відоме. Другого не знаю. Можна запитати?

— Звісно.

— Ви працюєте у відділі вбивств. Яке вам діло до Лінка з його бандитами і до мене, хто трохи з ними поспілкувався?

— У тому й річ, що я працюю у відділі вбивств. — Він швидко відкриває теку і показує мені кольорове фото вісім на десять, на якому зображені два мертвих тіла в якійсь купі сміття. Вони лежать обличчями донизу, з міцно зв’язаними ззаду руками. На потилицях позасихала кров. — Цих двох жмуриків знайшли на міському звалищі загорнутими в якийсь старий килим. Бульдозер саме розрівнював насип, як викотились Туббі з Рейзором. Туббі — це Денні Фанґо, оцей праворуч. Зліва — Рейзор, він же Артур Робіліо.

Він перебирає пачку знімків і виймає ще один розміром вісім на десять. Обидва тіла перевернуті, тепер вони, закривавлені, лежать горілиць. У кадр потрапив чорний черевик поліцейського, біля понівеченої голови старого доброго Туббі. У горлянках обох зяють глибокі й довгі різані рани.

— У кожного у потилиці по дві