Пожежник - Джо Хілл

Близнята Нейборс стояли пліч-о-пліч відразу за нею. Вони були одягнені в однакові водолазки, і через цей невдалий підбір гардеробу обидві були схожі на Штучку №1 та Штучку №2 з книжок Доктора С’юза[102].

— Учора Еллі цілий день не їла, — промовила Ґейл. Гарпер була майже певна, що говорила саме Ґейл — вона була поміж них тією, в якої гостре підборіддя.

Гарпер повернулася до них спиною.

— Якщо вона не хоче їсти, це її справа. Ніхто її голодувати не змушує.

Одна з сестер смикнула її за рукав, тож Гарпер довелося озирнутися на них.

У Ґіліян вигляд був куди менш привітний, ніж у сестри. Її губи стислися в тоненьку бліду смужку. Дівчина давно не голила голову, тож шкіра на ній встигла вкритися легкою щетиною.

— Це правда, що потрібно лише півгодини з камінцем у роті, щоб ви загладили свою провину? — запитала Ґіліян.

— Ага, а ще мою гідність на додачу.

Сестри змовчали. Гарпер знову розвернулася до них спиною. Черга повільно рухалася вперед.

— Ну ти й зарозуміла сука, — стишено проказала котрась із них.

Цього разу Гарпер озиратися не стала.

— Знаєш, дехто думає... — промовила інша, але перша відразу ж її обірвала.

Гарпер було байдуже, хто там що думав, тож вона не стала вшановувати цю ремарку відповіддю.

Вона гадки не мала, що Еллі чергує в їдальні, накладаючи черпаком вівсянку, поки не дісталася прилавка. Вона й досі мала камінь у роті, це було помітно по тому, як вона стискала губи.

Еллі підвела погляд і втупилася в Гарпер мокрими, повними презирства очима. Тоді потягнулася під прилавок, дістала звідти гладенький овальний шматок граніту, поклала його в миску і простягнула їй.

Гарпер поставила свою тацю й пішла геть, поки сестри Нейборс давилися сміхом.

4

Пізно вночі — чи рано вранці, це вже як подивитися, — в самотній палаті лазарету, яка слугувала за класну кімнату, Нік навчав її говорити без слів, а Гарпер була його уважною ученицею.

Якби в когось виникли запитання, чому Нік досі залишався у лазареті, а не з сестрою в дівочому гуртожитку чи з рештою чоловіків у чоловічому, Гарпер відповіла б, що хоче тримати його біля себе, під наглядом. Вона б заявила, що хвилюється за можливе запізніле утворення пахової грижі внаслідок проведеної нею влітку апендектомії. Одного лише слова «пахова» вистачало, щоб відстрашити будь-кого від подальших запитань. Втім, жодних розпитувань не було взагалі; Гарпер припускала, що лише кільком людям насправді цікаво, де взагалі спить Нік. Коли не маєш голосу, то й особистості не маєш. Більшість людей звертали на глухих не більше уваги, аніж на власну тінь.

Вони сиділи одне навпроти одного на розкладачці Ніка, у піжамах. Гарпер розстібала три нижні ґудзики, з-під них назовні випиналася рожева ґуля живота, а коли вони скінчили практикуватися у мові жестів, Нік зняв кришечку з маркера «Шарпі» й намалював на животі усміхнене личко.

«Як ти плануєш її назвати?» — запитав Нік. Він намагався поставити питання мовою жестів, та вона швидко заплуталася, і йому довелося записати.

«Хлопчика», — промовила вона порухами рук.

Він притиснув обидві долоні до її випуклого живота, заплющив очі й легенько вдихнув. Тоді показав жестами:

«Пахне як дівчинка».

«А як пахнуть дівчатка?» — запитала вона. Долоні інтуїтивно знаходили потрібні слова, її щоки вкрилися легким рум’янцем від гордості.

Він знічено глянув на неї і написав:

«Як прянощі і квіти і все-все чудове, лол».

«Та ну, неможливо відчути нюхом, чи це дівчинка», — відписала йому Гарпер.

«У людей, які втратили 1 чуття, — нашкрябав він, — краще розвиваються інші. Ти хіба цього не знаєш? Я вчуваю безліч УСЯКОГО, чого інші не помічають».

«Наприклад?»

«Наче й досі щось ни так всередині Отця Сторі, — його вираз став серйозним, хлопчик перестав кліпати. — Він пахне недугою. Пахне... надто солодко. Як квіти, коли гниють».

Це Гарпер не сподобалося. Колись вона знала лікаря у медсестринській школі, який стверджував, що чує смерть нюхом, мовляв, розклад тіла має особливий аромат. Наполягав, що цей запах — душок зіпсутості — можна почути у крові.

Мохастого кольору шторка між палатою та почекальнею сіпнулася, і з-під неї випірнула Рене Ґілмонтон, тримаючи в руках вкриту фольгою миску.

— Норма відправила мене з цією вівсяною кашкою до хворенького малого розбишаки, — промовила Рене, прямуючи до Нікового ліжка, а тоді всілася на матрац, якраз навпроти Гарпер. Рене потягнулася до кишені своєї парки й видобула звідти ще один згорток з фольги. — А я собі подумала, що він не єдине маля, яке не проти трошки перекусити. — Вона кивнула на випнутий живіт Гарпер.

Десь підсвідомо Гарпер очікувала відгорнути фольгу й побачити під нею камінець. «Цього скуштуй, суко, — промовила б до неї Рене, — а тоді ставай навколішки й покайся перед Матінкою Сторі». Та, звісно ж, то був ніякий не камінь — вона це зрозуміла, ще навіть не розгорнувши пакунка, з самої його ваги. Рене принесла їй булочку, від якої солодко повіяло медом.

— Еллі мало би бути соромно, — провадила Рене. — Отак-от простягнути тобі камінь замість сніданку. Ти вже посеред другого триместру. Тобі не можна нехтувати харчуванням. Мені байдуже, що вона там собі вбила в голову.

— Я її підвела. Вона повірила, що я не утну щось дурне, а я її намахала.

— Ти намагалася роздобути медикаменти для догляду за пацієнтами. Зі своєї ж домівки. Ніхто не може заборонити тобі ходити додому. Ніхто не може забрати твоїх прав.

— Щодо цього не певна. Табір проголосував за те, щоби поставити Бена та Керол на чолі. Це демократія, а не тиранія.

— Та щоб мені моя чорна дупа репнула. Ніякі то були не вибори. Вони проголосували після години співів, тож усі досі були подумки у Блискоті. Більшість у таборі були такі зачмелені, що могли б і за циліндр проголосувати, щиро вірячи, що то Абрагам Лінкольн перед ними.

— Правила...

— Річ не у правилах, — Рене скрушно захитала головою. — Невже ти цього не розумієш? Річ у контролі. Ти пішла додому по припаси, щоб допомагати людям. Щоб допомогти батькові Керол! Твій злочин полягав не в тому, що ти порушила правило, покинувши табір. Насправді ж ти винна у тому, що сама вирішила, щó краще для людей під твоєю опікою. Відтепер тільки Керол та Бен мають право вирішувати, що краще для людей у таборі Віндем. Керол каже, що ми говоримо єдиним голосом. Ось тільки вона опускає той момент, що голос