Пожежник - Джо Хілл

запаленим мереживом, заливаючи сніг багряним світлом. З вуст котилися вервечки червоної пари. Всі, як один, мали вигляд голодних; на обличчях виступали кістки. Тонкі руки, тонкі шиї, запалі скроні, концтабірні зачіски. Неочікувано в Гарпер зринула цілком відсторонена думка: «Коли порожніє шлунок, голова порожніє разом з ним».

— Що ж, сподіваюся, ви ще передумаєте, сестро. Бо покута Еллі не скінчиться, поки не розпочнеться ваша.

— Еллі, — промовила до неї Гарпер. — Я беру на себе відповідальність за свій промах. Повну відповідальність. Тож якщо кортить погратися в мученицю, то будь ласка. Я тебе до цього не змушую, — скоса глянувши на Джеймі, вона додала: — І так само ніхто не змушуватиме мене. Це принизливо та інфантильно. Якщо хтось вважає, що я мушу начистити картоплі чи відшкрябати всі каструлі, то я не боюся забруднити руки. Та конкретно цей гротескний акт самоприниження я пропущу, ґречно дякую.

— Еллі готова на все, щоб залагодити ситуацію. Люди захоплюються вами, сестро, — і було б добре, якби ви чинили так само. Еллі рада послужити прикладом, допоки це буде потрібно.

— Або поки не настане час вечері.

— Нє-а. Тут ви неправі. Якщо не заберете в неї камінь і самі його не понесете, він залишатиметься в роті — на сніданок, обід та вечерю... хоча ви, може, і пригадуєте, що ми, Пильнувальники, відмовилися від прийомів їжі, щоб такі, як ви, могли поїсти. Я так гадаю, Еллі доведеться діставати його й класти під подушку, коли лягатиме спати, та й усе.

— Навіть не знаю, хто з вас гірший. Вона — з ротом, повним каміння, чи ти — з ротом, повним маячні, — Гарпер спинилася, повернулася спиною до Джеймі Клоуз і заговорила до Еллі жестами.

«Припини це», — сказала вона мовою мовчання, якої навчив її Нік.

Еллі зустріла погляд Гарпер холодними, сповненими ненависті очима. Вона володіла тільки дактильним мовленням, тож відповідала, повільно жестикулюючи, і Гарпер довелося озвучувати кожну літеру подумки:

Т-И

З-Н-А-Є-Ш

Я-К

Ц-Е

С-П-И-Н-И-Т-И

Наостанок Еллі продемонструвала їй середній палець — жест, знаний навіть серед людей, які не володіють пальцевою абеткою.

Книга 5

Полонені 

 1

Зі щоденника Гарольда Кросса:

30 червня

ПОВЕРНУВСЯ З БУДИНОЧКА. НЕ ВАРТО БУЛО ЇСТИ ТУ ТРЕТЮ «ГАРЯЧУ КИШЕНЬКУ». ТЕПЕР МЕНЕ ПІДНУДЖУЄ, І НАВІТЬ МОЯ ДИМНА ПЕРДЯЧКА ТХНЕ ПЕПЕРОНІ.

ЦІКАВІ НОВИНИ З КОРДОВИ. ДВІ СОТНІ ЗАРАЖЕНИХ БУЛО ВБИТО В ЄЗУЇТСЬКОМУ МОНАСТИРІ В АЛЬТА-ҐРАСЬЯ, ЇХНІ ТІЛА ВІЙСЬКОВІ БУЛЬДОЗЕРОМ ЗВАЛИЛИ ДО КОТЛОВИНИ[101]. ДОКТОР БА СПРОМІГСЯ ДІСТАТИ ЧОТИРИ ТІЛА, ВКЛЮЧНО ІЗ ТРУПОМ ЕЛЬ ХОРНО ДЕ КАМІНАР, ЯКИЙ САМОТУЖКИ ПРОТЯГОМ ЦІЛОЇ ГОДИНИ ВІДБИВАВ НАПАД ВІЙСЬКОВИХ, СТВОРЮЮЧИ ЩОСЬ НА КШТАЛТ ВОГНЕННОГО ТОРНАДО. ЦЕЙ ВЧИНОК ДАВ МОЖЛИВІСТЬ ПОНАД ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ ІЗ ДРАКОНЯЧОЮ ЛУСКОЮ ПОВТІКАТИ ДО ДЖУНГЛІВ. НІКОГО З НАШИХ ЗНАЙОМИХ НЕ НАГАДУЄ? У ПЕРЕКЛАДІ «ЕЛЬ ХОРНО ДЕ КАМІНАР» ОЗНАЧАЄ «ХОДЯЧА ПІЧ».

ДОКТОРОВІ БА ВИПАЛА НАГОДА ОГЛЯНУТИ ВИЛУЧЕНІ ТІЛА, І ВІН НАДІСЛАВ МЕНІ ЛИСТА З ПОПЕРЕДНІМИ ПІДСУМКАМИ. ЦІКАВА ШТУКА. ВІН ЗРОБИВ РОЗТИН МОЗКУ НЕЩОДАВНО ІНФІКОВАНОЇ ДИТИНИ, ЯКИЙ ПОКАЗАВ ЛИШЕ ПОВЕРХНЕВІ СЛІДИ СПОРИ У СИНУСАХ ТА МЕМБРАННІЙ ОБОЛОНЦІ КОРИ ГОЛОВНОГО МОЗКУ. АЛЕ АРГЕНТИНСЬКИЙ ПОЖЕЖНИК ПРОБУВ ЗАРАЖЕНИМ ЗНАЧНО ДОВШЕ, ТОЖ DRACO INCENDIA TRYCHOPHYTON ПРОНИКЛА ГЛИБОКО У ЙОГО ВЕРХНЮ СКРОНЕВУ ЗВИВИНУ.

ЩЕ НА ПОЧАТКАХ ЧУМИ ЕЛЬ ХОРНО ДЕ КАМІНАР ДАВ ІНТЕРВ’Ю В ОДНОМУ БЛОЗІ З АЛЬТЕРНАТИВНОЇ МЕДИЦИНИ, ПОЯСНЮЮЧИ, ЯК МОЖЕ КОНТРОЛЮВАТИ ВОГОНЬ, НЕ ЗАВДАЮЧИ СОБІ ЖОДНОЇ ШКОДИ. «МОЖЕШ ПОПРОСИТИ СПОРУ ЗАХИСТИТИ ТЕБЕ, ТА СПЕРШУ МАЄШ ЗАБУТИ ВЛАСНИЙ ГОЛОС. МОЖЕШ ПРОСИТИ ЇЇ БИТИСЯ ЗА ТЕБЕ, ТА МАЄШ ЗВЕРНУТИСЯ ДО НЕЇ ЯК БЕЗМОВНИЙ ПРОХАЧ». ПЕВНО, ГІВНЯНИЙ ПЕРЕКЛАД, ТА МЕНІ ЦЕ ВИДАЄТЬСЯ ЦІКАВИМ. ВЕРХНЯ СКРОНЕВА ЗВИВИНА МІСТИТЬ ОБЛАСТЬ ВЕРНІКЕ, ЯКА БЕРЕ УЧАСТЬ У МОВЛЕННІ. МЕНЕ НЕ ПОЛИШАЄ ВРАЖЕННЯ, ЩО ВІН УСЕ ПОЯСНИВ, АЛЕ ВСЕ-ТАКИ Я АНІЧОГІСІНЬКО НЕ ВТОРОПАВ.

2

Гарпер читала нотатник у туалеті, за зачиненими дверима, щоб убезпечити себе від непроханих гостей, які могли б тут на неї натрапити. Вона почувалася підлітком, котрий потайки, з пересохлим ротом та серцем, яке шалено калатає, роздивляється порнографічний витвір.

Вона врешті ступила назад до палати, освітленої молочним ранковим сяйвом, і побачила у ногах власної розкладачки білий камінець, а під ним аркуш паперу. Хтось нашкрябав на ньому: «КОЛИ ТИ ВЖЕ ПРИЙМЕШ СВОЇ ЛІКИ?»

У ліжку сопів Отець Сторі, в сусідньому з ним — Нік. Дивлячись, як обидва сплять в однаковій позі, з ідентичним насупленим, зосередженим виразом обличчя, годі було не помітити фамільної схожості. Десь усередині Отця досі жила ця дитина, як прекрасно збережена муха у краплині бурштину. Так само й на Ніка чекав цей старий, мішкувате пальто, яке малому доведеться напнути за шість десятиліть.

Гарпер зиркнула на шторку до почекальні, щоб упевнитися, що ніхто за нею не спостерігає, і заховала нотатник назад у стелю. Тоді взяла камінець і пірнула в сусідню кімнату.

Там тримала варту Мінді Скіллінґ, гарненьке, крихкотіле дівча років двадцяти. Минулого місяця Гарпер лікувала її від інфекції сечовивідних шляхів. Мінді кинула на Гарпер безхитрісний, жалісний погляд. У неї було миле, виразне обличчя — світлі очі та довгі кучеряві вії — і Гарпер пригадала, що в попередньому житті Мінді вивчала акторську майстерність.

— Це ти поклала мені на ліжко? — запитала, простягнувши камінець, Гарпер.

Мінді захитала головою.

— А хто?

— Вам хіба не стало б краще, — запитала дівчина, — якби ви врешті прийняли покарання? Певна, Еллі стало б. — Її очі розширилися від раптового осяяння. Вона посунулася до краю дивана. — Що, як ви покладете камінець до рота на якихось п’ять хвилин? Я всім розповім, що то було цілих півгодини.

— Навіть на п’ять секунд не подумаю, — відказала Гарпер. — О, і Мінді? Наступного разу, як матимеш запалення міхура...

Мінді витріщилася на неї зляканими очима, очікуючи приниження.

«То підеш і просцишся», — подумки сказала Гарпер, та в реальності лише зітхнула й промовила: — Забудь, — розвернулася і пішла назад до палати.

Її темперамент не надто добре поєднувався з дошкульними ремарками. Кілька разів у житті, коли вона говорила людям справді гидкі речі, у роті лишався неприємний присмак. Камінь навряд смакував би гірше.

3

Це сталося знову — цього разу гірше — наступного ж вечора, під час сніданку.

Коли Гарпер виринула з темряви, обтрушуючи з волосся талий сніг, приміщенням кафетерію, звиваючись, уже тягнулася черга. Вона притьмом бігла з лазарету, поки холодний вітер усю дорогу шарпав їй спину. Гарпер не відчувала власних вух, і, щойно вчувши запах кленового сиропу та вівсянки, зрозуміла, яка все ж таки голодна.

Половина людей з табору вже повсідалися, приміщення наповнював жвавий гамір розмов та клацання ложок у мисках. Було так шумно, що вона спершу