Пожежник - Джо Хілл

А вже за кілька тижнів Нік збудив мене та Сару, щоб показати смугу вздовж зап’ястя. Він навіть не питав, що воно таке. Уже знав. Пізніше, того ж дня, я помітив першу власну мітку. Не минуло чотирьох днів, як усі ми були вкриті драконячою лускою... усі, окрім Сари.

8

— Усі, окрім Сари?

— Думаю, це історія для іншого разу.

— Мабуть, ти дуже за нею сумуєш.

Його голос стих, і він порожніми, зачудованими очима подивився через усю кімнату у розчинену піч. А тоді повільно підвівся, озирнувся довкола і всміхнувся.

— Вона й досі зі мною.

— Що? — серцебиття підступило їй до самого горла.

— Я розмовляю з нею мало не щодня, — він звузив очі до тоненьких щілинок, пильно вдивляючись у мерехтливий морок, наче подумки уявляючи її постать там, по інший бік хижі. — Я завжди можу собі уявити, що б вона сказала, аби поглузувати з мене. Коли я ставлю собі запитання, то відповідь щоразу долинає її голосом. Ми навчені думати про особистість як про окрему, приватну власність. Усі думки, переконання та уявлення, які роблять вас вами — з дитинства нас вчать, що то стосики файлів, які зберігаються у скриньці нашого мозку. Більшість людей навіть не уявляє, скільки їх самих зберігається деінде. Ваша особистість — це не лише те, що ви знаєте про себе, а й те, що про вас знають інші. Ви одна людина з вашою матір’ю, вже інша — з коханою людиною, і знову відмінна — з дитям. Ці люди творять вас — довершують вас — так само, як і ви творите себе. Коли вас не стане, ті, хто лишиться, носитимуть у собі ту вашу частинку, яка завше була з ними.

Гарпер стиснула губи, зі свистом видихнувши. Він говорив про спогади, не про примар.

Його погляд ковзнув назад, до відчиненої заслінки збоку печі, і вона подумала: «Запитай його про побачене — запитай його про обличчя». Та інстинкт обережності завадив їй. Вона подумала, що якщо тиснути на нього зараз, він клеїтиме дурника, вдаватиме, що гадки не має, про що вона балакає. Та й були, зрештою, інші, нагальніші справи.

— Ти ледь торкнувся до кави, — нагадала вона. — Вона вже охолола.

— Це легко виправити, — відказав він, здійнявши бляшаний кухоль лівою рукою.

Золотаві ієрогліфи, які вкривали його драконячу луску, засяяли й почали миготіти. Рука Пожежника обернулася на чашу полум’я. Він повільно обертав кухоль пальцями, і його вміст почав парувати.

— Як би мені хотілося, щоб існували ліки від твоєї безсоромної хвалькуватості, — промовила Гарпер.

— Що, гадаєш, я зараз вимахуюсь? Це ще нічого. Учора, прикутий до ліжка, я конав від нудьги не менше, ніж від забитих ребер, і навчився пукати кільцями трьох різних кольорів. Ось це було вражаюче.

— Не натішуся, що комусь кінець світу таки приносить задоволення.

— З чого ти взяла, що світу надходить кінець? — У його голосі прозвучав непідробне здивування.

— Як на мене, то все це скидається на кінець світу. П’ятнадцять мільйонів людей заражені. Мейн тепер подібний до Мордору — смуга отруйного попелу на сотню миль завширшки. У Південній Каліфорнії справи ще гірші. З того, що я чула, тамтешній південь палав від Ескондідо до Санта-Марії.

— Бляха. Знав же, що не варто відкладати мандрівку на «Юніверсал Студіос».

— І чим саме кінець світу видається тобі кумедним?

— Та всім. Особливо пихатою думкою, що світу настає кінець, лише тому, що люди можуть не дожити до кінця цього сторіччя. Як на мене, ми ніколи достатньо не цінували того, що спромоглися вижити в минулому столітті. Людство гірше за мух. Якщо бодай одна зсохла грудка тельбухів переживе полум’я, ми обступимо її, мов сарана. Будемо чубитися, кому вона належить, і продаватимемо найдухмяніші шматки заможнім та довірливим. Ти боїшся, що настає кінець часів, тому що навколо нас — смерть і руйнування. Але, сестро Вілловз, хіба ж ти не знаєш? Смерть і руйнування — то улюблена екосистема людини. Читала колись про бактерії, які процвітають у жерлах вулканів, прямісінько на краєчку киплячої породи? Ото ми. Людство — це мікроб, який процвітає на самому краю катастрофи.

— Кому випадає слухати ці твої промови, коли мене нема поряд?

Він зайшовся реготом, тоді згорбився і скривився у гримасі.

— Смерть від сміху в теорії звучить романтичніше, ніж воно є насправді.

Вона розвернулася до нього й схрестила ноги, наче готуючись до медитації.

— Навчи мене того, що вмієш.

— Що? Ні. Не можу. Марно питати мене, як я це роблю. Я й сам до пуття не розумію. Я не зможу навчити, бо навіть не знаю, чого тут вчити.

— Господи, але ж і кепське з тебе брехло.

Він поставив миску з вівсянкою на підлогу.

— Це було гидко. Наче пасту жувати. Мені б ліпше жилося, якби я жуків з-під каміння собі шкрябав. Є в тій твоїй торбі щось зі знеболювального? Треба щось потужне, щоб вирубати мене. Останні три дні я не спав довше десяти хвилин поспіль.

Вона підвелася й почала копирсатися у полотняній торбині, що стояла на підлозі. Звідти видобула два слизькі пластикові мішечки «Адвілу».

— Усе, чим я можу зарадити. Треба чекати щонайменше шість годин, перш ніж приймати знову...

— Іменем святого піхвонаштрикувача, що це ще таке? — прокричав він. — «Адвіл»? Просто «Адвіл»? Ніяка ти не медсестра. Ти справжнісінький кат.

— Я у відчаї, містере Руквуд. Бачиш отой малий пакет для покупок? У ньому аптечка першої допомоги. А там — більш аніж половина всіх медичних препаратів, які я маю для догляду за ста п’ятдесятьма людьми, враховуючи коматозного пацієнта похилого віку, в чиєму черепі просвердлено діру з чверть дюйма.

Він подивився на неї виснаженим, змученим поглядом.

— Тобі потрібні препарати та інше.

— Ти собі навіть не уявляєш. Пластир. Морфін. Антибіотики. Бісова купа пов’язок проти опіків другого ступеня. Антигістамінні. Кардіодефібрилятор. У Норми Гілд ревматоїдний артрит, тож холодного ранку вона заледве може руки розігнути. Їй потрібен «Плаквеніл»[95]. Майкл діабетик, і за десять днів інсуліну для нього вже не стане. У Нельсона Гайнріха високий тиск, тож...

— Так, так, гаразд. Я зрозумів. Хтось має грабонути аптеку.

— Хтось має грабонути карету швидкої.

— Так, гадаю, це б зарадило, правда ж? — він обережно торкнувся свого боку. — Мені потрібно чотири-пять днів, і тоді я буду готовий. Ні, краще вже тиждень. Усе ниє, і я надто виснажений, щоб негайно ж узятися до справи.

— Ти будеш не в стані кудись іти ще два-чотири тижні. А в теперішньому стані — сумніваюся, що зможеш дійти кудись далі каплиці.