Пожежник - Джо Хілл
— За те, що повелася як беззастережне дурко та втрапила прямісінько в халепу?
— Ага.
— Нє-а. Це ті дві якості в людині, які я ціную понад усе. Втім, я радий, що ти таки повернулась. Кави вже страх як давно не пив.
Коли вона обернулася, Пожежник позіхнув, заплющивши очі й приклавши кулак до рота; простирадло приспустилось, оголяючи лінію його стегна. Гарпер саму здивувала власна реакція на його худорляву, волохату постать, шорстке волосся на запалих, побитих грудях. Її пройняла миттєва судома фізичного потягу, яскравого й безглуздого, ще якусь мить тому цілком відсутнього.
Вона рушила до ліжка, відчуваючи, як рішучість додає їй впевненості.
— Підніми ноги.
Він здійняв п’яти. Гарпер натягнула Пожежнику штани до самих колін, тоді присіла поряд і взяла його попід руку.
— На рахунок «три» підведи свою кістляву дупу.
Утім, найтяжче довелося здебільшого робити самій Гарпер, а коли вона підважила його, то почула свистячий вдих, уривчастий придих, який швидко обірвався. Обличчя, й так зблідле, втратило всякий колір.
— Найгірше, коли я рухаюся, — це не біль. Це свербіж у грудях. Після кожного подиху. Не можу по-людськи через нього спати.
— Сверблячка — це добре. Сверблячка нам до вподоби, містере Руквуд. Кістки сверблять, коли вони ладнаються назад докупи.
— Я сподіваюся, що після бинтування стане краще.
— Гм, ні, мені шкода, але більше так не роблять. Ми ж не хочемо стиснути легені, яким потрібно дихати. Але я залюбки накладу пов’язку тобі на зап’ястя і прилаштую шину до ліктя.
Вона поволі натягла еластичну шину йому на передпліччя, виправивши його як слід, тоді взялася за набрякле, жахливо потовчене зап’ястя. Гарпер притисла ватні тампони з обох боків зап’ястя, а тоді почала обмотувати його бинтом, раз по раз, угору й вниз, роблячи жорсткий, проте зручний зліпок довкола суглоба. По тому вона здійняла його праву руку, щоб подивитися на знебарвлений бік. Провела рукою ребрами, обережно намацуючи кожен перелом. Гарпер намагалася не отримувати втіхи, водячи пальцями по хребту та завитках драконячої луски, що вкривали його шкіру. Виглядав він немов ілюстрована людина з ярмарку. Навіть близько не можна було уявити, скількох людей погубила драконяча луска, та попри все, Гарпер не могла нічого з собою вдіяти, думаючи про те, яка вона все-таки прекрасна. Звісно, сама вона до нестями пашіла хіттю. І це їй зовсім не допомагало.
— Може статися так, що самими докорами від Бена Патчетта все не обійдеться, — промовив Пожежник. — Тобі ще, можливо, доведеться отримати дуже засмучений погляд та кілька сумних зітхань від Тома Сторі. Ніщо не змушує почуватися так паскудно, як розуміння того, що ти підвів старого. Це майже те саме, що сказати магазинному Санті, що його борода несправжня.
— Не думаю, що з Отцем Сторі виникнуть проблеми.
Він кинув на неї гострий, проникливий погляд, і усмішка на його обличчі вмить зів’яла.
— Що ж, викладай як є.
Вона розповіла, як провела Отцю Сторі трепанацію черепа електродрилем і дезінфікувала рану портвейном. Розповіла про Бена та холодильну камеру, про двох закутих ув’язнених та повний каміння рушник. Тоді довелося повернутись дещо назад, до її останньої розмови з Отцем Сторі в каное.
Пожежник ставив дуже мало питань... доки вона не дійшла до своєї останньої бесіди зі старим.
— Він мав намір вигнати якесь бідолашне дівчисько через чайну чашку й кілька бляшанок «Спаму»?
— І медальйон. І «Портативну маму».
Він захитав головою.
— І все-таки. Це зовсім не схоже на Тома.
— Він хотів вигнати її не через самі крадіжки. А тому, що, на його думку, вона була небезпечною.
— І він знав це, бо мав розмови з нею через ті її крадіжки, і вона... що? Погрожувала йому?
— Щось таке, — відказала Гарпер.
Вона насупилася. Тепер уже їй було важко пригадати, що сказав Том, як саме висловився. Здавалося, та розмова відбулася багато місяців тому, а не якихось кілька днів. На власне роздратування, Гарпер зрозуміла, що їй неймовірно важко згадати, що саме він сказав їй про крадійку; бувало, вона навіть починала думати, що, може, Отець про злодійку навіть нічого й не казав.
— І він навіщось вирішив піти у вигнання разом з цією крадійкою?
— Щоб приглянути за нею. Він планував відшукати острів Марти Квінн.
— А, острів Марти Квінн. Люблю собі уявляти, що його заполонили вихідці з вісімдесятих, які тиняються довкола у спандексі та леопардовому хутрі. Сподіваюся, що Тоні Кітейн теж там[91]. Вона була джерелом усіх моїх ранніх сексуальних фантазій. Кого Том збирався залишити за головного в таборі?
— Тебе.
— Мене! — він зареготав. — Ти впевнена, що все це він казав не після того, як йому зацідили в голову? Я собі гіршої кандидатури уявити не можу.
— А як щодо Керол?
Він усміхався, але на цих словах його обличчя знову спохмурніло.
— Бачити Керол її святістю верховним жерцем я волів би десь так само, як ще раз по ребрах отримати.
— Ти не віриш у її добрі наміри?
— Я певен, що наміри в неї добрі. Коли ваші урядовці піддавали водним тортурам тих бідолашних телепнів, щоб дістатися до бен Ладена, вони теж мали добрі наміри. Батько був для Керол гамівною силою, стримувальним чинником для її хисткої особистості. Без нього... що ж. Ззовні Керол загрожують карантинні патрулі, поліція, кремаційні загони. Вона має на руках крадійку і двох полонених, які створюють напругу тут, усередині. Страх аж ніяк не схиляє людей до поміркованості в екстремальних ситуаціях. Тим паче таких, як Керол.
— Не знаю. Вона навіть не хотіла цієї посади. Керол тричі відпиралася, поки не погодилася.
— Цезар свого часу теж. Мені б лише хотілося, аби Сара... — він затнувся і кинув понурий погляд на піч. Тоді опустив очі й спробував знову. — Не те, щоб Сара втримала Керол під контролем або боролася б за першість у таборі, чи щось таке. Вона б бодай спробувала жбурнути їй мотузку, якби бачила, що та тоне. Про це я й хвилююся, розумієш? Погано вже те, що Керол може потонути у власній параної. Та навіть гірше, що потопельники тягнуть за собою на дно інших, а просто зараз — цілий табір до її послуг.
У печі з сухим різким тріском клацнула гілка.
— Якою була Сара? Я так розумію, що не подібна до Керол. Більше схожа на Тома?
