Пожежник - Джо Хілл

— Щира правда! — вигукнув третій чоловік писклявим улесливим голоском. — Ти знав, що вони там будуть, Мальборо-Мен! Знав раніше за нас усіх.

— Це тому ми мали сьогодні сюди навідатися? Тобі духи нашепотіли, що моя дружина додому повернеться? — запитав Джейкоб. З голосу здавалося, що його точать сумніви.

— Може. Може, мені вчувся слабенький голосок, який сказав: «А чом би не забігти й усе не оглянути?» Але знову ж таки, може, я просто пригадав, як ти розводився, що маєш гарний скотч, і мені закортіло його скуштувати. Чому б тобі не оглянути все довкола, а тоді й з’ясуємо, яка відповідь правильна.

— Звісно, — відказав Джейкоб. — Подивись за баром. Глянь, що залишилося.

Десь на іншому боці кімнати відчинилися двері. З тріском вивалилися уламки гіпсокартону і потрощені планки. Джейкоб вилаявся. Той, котрий Марті, зайшовся гієнячим скавчанням, віддалено подібним на сміх. З гуркотом та дзенькотом Джейкоб став продиратися крізь завали будівельного сміття.

Хтось підійшов до бару. Крізь тоноване скло Гарпер нечітко бачила чоловіка в зимових штанях. Худорлявий хлопець з рудим волоссям, зібганим у кошлате «афро», схилився за стійкою, висунув шухлядку й видобув звідти «Балвені».

— Щось добротне?

— Курва мама. Сюди дай. Хочу глянути. — Тиша. — Бляха, та це коштує більше, ніж я раніше за тиждень заробляв. Думаєш, дружина у нього хоча б у половину така ж нічогенька, як більярдний стіл чи віскі? — протягнув Мальборо-Мен.

— Байдуже, — відказав Марті. — Вона гиддю вкрита. З тим гівном краще не трахатися.

— Правда. До речі про гидь. Глянь, чи є там які склянки. Мені твоя слина в пляшці нафіг треба.

Худорлявий присів, покопирсався у шухляді і звівся, тримаючи в руках келихи.

— Може, музику увімкнути? Судячи з грального столу та віскі, десь тут має бути ніхерова стереосистема, — сказав Марті. Він розвернувся до відведеної під стереосистему ніші й натиснув на магнітну клямку. Скляні дверцята прочинилися на півдюйма. Гарпер заплющила очі й подумала: «Відчай не більше, аніж синонім усвідомлення».

— Електрики нема, телепню, — нагадав Мальборо-Мен. — «Порш» перетворюється на півтонни нікудишнього залізяччя, якщо бак порожній.

— Бляха, справді. Точно, Мальборо-Мен! Я й не подумав! — він пристукнув дверцята, навіть не зазирнувши досередини.

— Хто б сумнівався.

Якусь мить обидва мовчали. Гарпер чула булькотіння віскі, яке розливали по склянках, тоді звуки ковтання і, зрештою, вдоволене зітхання.

Коли Марті заговорив знову, голос у нього був стишений:

— Він трохи лячний, хіба ні?

— Хто? Містер Громадські роботи?

— Ага. Джейкоб. З тим опіком на лиці. Та чорна рука — прямо у шкіру вварена. Та й ті його очі, знаєш. Наче старе запилене скло. Як у ляльки.

— Ви тільки послухайте. Та ти прямо лорд Байрон з цими порівняннями.

— Я от що скажу. Мені здається, він би волів тут Пожежника стріти, а не дружину. По-моєму, на нього він має більший стояк, ніж на ту свою наречену-втікачку.

— Нема ніякого Пожежника.

Повисла ніякова мовчанка.

— Ну, — мовив Марті. — Мальборо-Мен... хтось же попалив йому шию. А тоді, іншої ночі? Вісімдесят душ бачили диявола, два поверхи висотою, біля відділка поліції. Вісімдесят. І Арло Ґрейнджер, з пожежної частини, шарпався ж із якимось чуваком у димовій завісі. Якимось чуваком з британським акцентом, одягнутим у пожежний шолом і все таке. Арло б йому надавав копняків, от тільки у Пожежника були друзі, п’ятеро друзів, і вони кинулися на нього...

— Знаю я Арло Ґрейнджера. Те ще, курва, патякало. Якось заливав, що потрапив за лаштунки під час концерту «Rush» і тягнув кокс із Нілом Пертом[87]. Якби то тільки хлопаки з «Rush» нюхали кокс. Мо’, це б їх розрухало і вони бодай спробували зіграти пристойний рок, а не ту імпотентну проґівську хрінотінь.

— У мене кузина в Нацгвардії. Емі Кастіґан, ти зависав з нею...

— Емі... твоя кузина Емі... можливо. Ага, здається, вона якось мені відсмоктала...

— Так, так, мені теж, але послухай, послухай, Мальборо-Мен. Минулого вересня вона була вартовою на пропускному пункті, виставленому на Мосту Піскатау, посеред ночі... і от вона побачила червоне жевриво, що рухалося від річки. Наче хтось ракетою в них пальнув. Вона та інші хлопці кинулися врозтіч, і то вчасно. Сучий велетенський вогненний птах, з розмахом крил у тридцять футів, спікірував і бомбанув по них. Підлетів так близько, що мішки з піском спалахнули вогнем! Ну, а поки Емі та хлопці з її підрозділу шукали прикриття, крізь блокпост пронеслось авто і кілька паяльників повтікали до Мейну. То ж він і був! Ось на що він здатен! Чоловіче, він допер, як узяти драконячу луску на озброєння.

— Як варіант, — відповів Мальборо-Мен. — А ще може бути, що кузина в тебе — найвидатніша на Східному узбережжі лялька-давалка, і хтось просто прорвався крізь блокпост, поки вона ротиком обробляла увесь свій підрозділ. Нема ніякого Пожежника. І не було минулої ночі Сатани біля поліцейського відділку. Людям усіляке бачиться у вогні. Химерні обличчя, ще щось. Ото й усе.

Гарпер одразу ж пригадала дівчину в печі у Джона: вона була певна, що то Сара Сторі. Мальборо-Мен міг вірити у що завгодно, та часом обличчя в язиках полум’я справді дивляться на тебе.

Зі сходів посипалися дошки й шматки штукатурки.

— Нічого, — мовив Джейкоб. — Нічого й нікого. Як я й казав. Якби хтось тут побував, то залишилися б сліди. Гарпер на шостому місяці. Сумніваюся, що вона в змозі хоча б сто кроків пройти і не засапатися.

— Вагомий аргумент, сквайре, — кинув до нього Мальборо-Мен. — Моя колишня, коли була вагітна, як їй чогось кортіло — цигарок, пива, морозива, будь-чого — постійно мене ганяла, хай навіть треба було в сусідню кімнату сходити.

— Шкода, що твоя екстрасенсорика цього разу дала маху. Та принаймні ви знайшли «Балвені». Можемо забрати з собою. Я за пляшку п’ять сотень виклав, тож смакуйте помалу.

— Куди ти квапишся? Перехили-но кілька склянок, а тоді я тебе добряче обкатаю у більярд.

— Щоб тобі це вдалося, знадобиться більше, ніж кілька, — відказав Джейкоб.

— Б’ємося об заклад?

— На що? З грошей уже ніякого зиску.

— Якщо переможу, то ти сходиш нагору й відшукаєш мені трусики дружини, — мовив Мальборо-Мен.

— Якщо переможу я, то ти їх одягнеш, — відповів Джейкоб.

— Слухайте, а якщо виграю я? — запитав Марті.

— Ага, ще, може, ліки від клятої драконячої луски винайдеш? Чи перестанеш хихотіти, наче тринадцятилітнє дівчисько, на яке напала гикавка?

Марті захихотів, наче тринадцятилітнє дівчисько, на яке напала гикавка.

— Хто розбиває? — запитав Джейкоб.

Пролунав гучний стукіт, коли одна з куль влучила у дюжину.

— Граємо на вибування? —