Пожежник - Джо Хілл

— Чом би й ні? Ти ж англієць.

— Того ти вирішила, що я п’ю чай? Ти, можливо, думаєш, що я раніше блукав затуманеним Лондоном у мисливському кашкеті, балакаючи до своїх кумпелів ямбом? Жінко, в нас теж є «Старбакс».

— О, добре. Бо ще є кілька пакетів розчинної зі «Старбакса».

— Чого ж ти зразу не сказала?

— Бо не натішуся, як ти дратуєшся. Давай я поставлю чайник, а ти бодай штани одягнеш. Щось я не пригадую жодних поранень нижче пояса, котрі потребують медичного огляду.

Він обвів каламутним поглядом підлогу, тоді потягнувся кістлявою ногою до пожежних штанів.

Гарпер глибоко вдихнула, наміряючись врешті розказати йому про мандрівку додому, — а тоді знову завела розмову на манівці, запитавши:

— Ти завжди хотів бути пожежником? Давно ти так одягаєшся? З дитинства? — На ці балачки Гарпер штовхав адреналін. Їй стало цікаво, чи саме так люди почуваються під час стрибка з парашутом. Руки в неї тремтіли.

— Аж ніяк. Я мріяв стати рок-зіркою. Хотів носити шкіряні штани й проводити вихідні у ліжку з обдовбаними моделями. А ще писати пісні, повні претензійної недомовленості.

— Не знала, що ти ще й музикант. На чому грав?

— Ой, та руки так і не дійшли навчитися грати на якомусь інструменті. Видавалося надто клопітним. Та й, оскільки мати була глухою, а батько — тираном, музична освіта до списку пріоритетів моєї сім’ї не належала. Найближче до життя рок-зірки я дістався, хіба продаючи наркоту.

— Ти барижив? Щось мені це не подобається. Які саме наркотики?

— Галюциногенні гриби. Мені здалося логічним спробувати отримати хоч якийсь зиск з власного вченого ступеня у ботаніці. Я продавав різновид псилоцибінового гриба, називався він «Смурфштик», — синенький такий, користувався попитом і добре смакував з парою яєць. Бажаєте якось зі мною скуштувати омлет з «Смурфштиком», сестро Вілловз?

Вона розвернулася до нього спиною.

— Драконяча луска — це ж спора. Грибок. Тобі, певно, чимало про нього відомо?

Він не відповів. Гарпер озирнулася. На обличчі в нього застиг безневинний вираз. Пожежник навіть не намагався натягнути штани. Вони й досі валялися, зібгані, біля ніг. Її дратувало, що він все ніяк не одягнеться: від цього він видався ще лячнішим, ніж вона сподівалася. Гарпер вкотре відвела погляд.

— Тому ти можеш її контролювати? Використовувати? І при цьому всьому не згоряти, наче азбестом вкритий? Це тому, що ти знаєш щось таке, що решті з нас не відомо?

Він стиха щось промурмотів, а тоді сказав:

— Мені здається, що я не стільки розуміюся на лусці, скільки поміг їй себе краще пізнати. Пательні в коробці, під пічкою.

— Нащо мені пательня?

— Ти хіба не посмажиш нам яєчні?

— А яйця є?

— Ні. А в тебе хіба нема? У тій твоїй торбі для закупів? Та вже Бога ради, сестро Вілловз, ти хоч якихось смаколиків мала ж принести!

— Мені дуже прикро, що я не принесла тобі жодних яєць, французьких тостів і морфіну. Натомість я прочовгала три милі, ледь не потрапивши в лапи кремаційного загону, щоб роздобути шину для твого ліктя та бинт для зап’ястя. Серед них був і мій колишній чоловік, — на власний подив, Гарпер відчула, як в очах злегка защипало, проте зусиллям волі не дала цьому перерости в щось більше. — А ще я принесла розсипного чаю, бо добра і думала, що тобі це трошки підніме настрій, навіть не стала просити подяки. Усе, чого я попросила, — це щоб ти натягнув штани, але ти навіть цього не бажаєш робити, бо, я так підозрюю, тобі весело бути голим і спостерігати, як мене це діймає.

— Я не можу.

— Не можеш що? Подякувати? Перепросити? Виявити дрібку люб’язності?

— Штани не можу одягнути. Не можу схилитися й натягнути їх. Надто боляче. І ти була надзвичайно добра до мене, тому я завинив тобі слова подяки. Тож скажу зараз. Дякую тобі, сестро Вілловз.

Якимось чином каяття в його голосі змусило її охолонути. Вона поступово оговтувалася після викиду адреналіну. Хвиля напруги потроху відступала і на поверхню почала виринати втома.

— Вибач. Непрості видалися кілька днів. І я щойно пройшла крізь найгірше. Я повернулася додому, щоби зібрати деякі припаси, і тут об’явився Джейкоб з гуртом нових друзяк. Одним з них був той радіохвалько, Мальборо-Мен. Той, що постійно розводиться про всіх убитих ним паяльників. Довелося ховатися. Тривалий час.

— Ти ходила додому? Сама? Чому ж не відправила когось?

— Кого? Усі Пильнувальники — діти. Голодні перевтомлені діти. Не мала бажання наражати їх на ризик. Тебе я відправити не могла, не з такими ребрами. Окрім того я знала, де саме варто шукати. Здалося слушною ідеєю сходити самій. Ти ж бо не розповів, що стало з моїм будинком.

— Про те, що твій колишній вирішив двотонним снігоочисником трохи перестановку зробити там? Мені здавалося, що за один тиждень ти і так досить втратила. Нащо навалювати ще? З тобою все гаразд?

— Я була... налякана. Чула, як вони говорять про мене. Вони й про тебе говорили.

— Та що ти кажеш! — картинно здивувався чоловік. Здавалося, він був втішеним.

— Так. Говорили про чоловіка, який зумів озброїтися драконячою лускою, може метати полум’я і вештається в пожежному одязі. Все ніяк не могли визначитися, чи ти справжній, чи, може, міська легенда.

— Овва! На півдорозі до того, щоб нарешті стати рок-зіркою!

— Здебільшого вони балакали про речі, які чинили хворим людям. Мальборо веде підрахунок за увесь кремаційний загін, розказував, хто з них загалом убив найбільше, хто вколошкав найбільше за один день, хто вбив найбридкішу дівчину або найвродливішу. Складалося враження, що він базікає про статистику власної команди у фентезі-бейсболі[89].

Мальборо-Мен нахвалював Джейкоба за те, що той так «надриває дупу» напередодні Нового року. Лише за кілька хвилин до Гарпер дійшло, що йдеться не про секс, а про вбивство. На своєму «фрейтлайнері» Джейкоб протаранив «Ніссан», у якому сиділа сім’я заражених людей. Чоловік, жінка і двійко їхніх дітей. Авто він розкатав у тісто. Тіла з уламків вийшли вичавленими, як зубна паста. Принаймні зі слів Мальборо. Джейкоб прийняв похвалу Мальборо не коментуючи, не виказавши при цьому ані гордості, ані огиди.

Химерна думка: чоловік, з яким вона була одружена, котрого кохала й котрому була вірна, пустився вчиняти вбивства. Вбивав і мав намір вбивати й надалі. Півтора роки тому вони проводили вечори, горнучись одне до одного на дивані, за переглядом «Майстра не на всі руки»[90].

— Я боялася, що почну тремтіти й вони мене почують. Почують, як у мене цокотітимуть зуби. А тоді вони пішли, і, коли