Пожежник - Джо Хілл
Гарпер покопирсалася й у інших шухлядках, де знайшла блок «Ґолваз», запхнутий на верхню поличку. Целофан з нього був здертий, і кількох пачок бракувало. Джейкоб заявив, десь із рік тому — тепер уже мільйони років тому — що назовсім кидає палити, і йому шкода тих людей, яким не вистачає сили волі, щоб вчинити так само. Принаймні цього разу вона була рада, що він повен гівна. Як і в будь-якій іншій підпільній економіці, вартість цигарок цими днями важко було переоцінити. Люди марно згрібали золото, коли цивілізація довкола руйнувалася. Значно краще було запастися «Кемелом».
Вона обійшла бар, щоб поглянути, чи лишилося щось із випивки. Навпроти стійки, в неї за спиною, були дверцята з димчастого скла, які прочинялися в порожній отвір, де вони колись планували поставити стереосистему. Так ні до чого й не домовилися. Джейкоб наполягав на системі «Бенґ & Олуфсен», яка коштувала майже десять тисяч доларів, тож будь-які наміри заощадити на неї так і залишилися чисто гіпотетичними.
Гарпер присіла, щоб подивитися під стійкою, і знайшла там пляшку «Балвені», котре смакує як димка й сповнює тебе подихом янгола. Ще там була пляшка дешевого рому з банановим присмаком: те, що треба, якщо хочеш потім почуватися кепсько. Гарпер загадался, що Джон Руквуд міг розповісти їй про драконячу луску після кількох «Балвені» з льодом.
Вона й досі, зігнувшись, сиділа під барною стійкою, коли хтось крутнув-клацнув-плечем-бахнув і прочинив двері підвалу.
— Ґрейсоне! — пролунав хрипкий, гучний, незбагненним чином знайомий голос, і Гарпер ледь втрималась, щоб не скрикнути. Уся заціпенівши, вона не озвалась. Заклякнувши на місці, чекала, поки той голос вкаже, що їй робити далі.
— Ґрейсоне! — знов прокричав чоловік, і вмить до Гарпер дійшло, що гукав він не знадвору досередини, а навпаки — увійшовши, гукав надвір. — Спрацювало! Ми всередині.
— Я все збирався полагодити той замок. Завжди побоювався, що хтось вдереться, вкраде віскі і зґвалтує мою дружину, — відказав Джейкоб. — У мене щодо віскі сильні захисні інстинкти.
Від звуку його голосу їй неначе ножем у животі різонуло.
Гарпер прочинила скляні дверцята до діри, в якій вони збиралися помістити стереосистему. Простору там було десь приблизно стільки ж, як під великим письмовим столом, і всередині не було геть нічого, окрім жмута обірваних кабелів. Вона залізла туди з аптечкою першої допомоги і шиною з цигарками, щільно притискаючись до свого кулястого живота. Якихось три дні тому вона з цим-от животом проповзла крізь задимлену дренажну трубу. Але навряд чи їй тепер це б вдалося. Гарпер стиха причинила по собі скляні дверцята.
— Ага, — відказав перший чоловік. Від його голосу в Гарпер перед очима постав образ череваня, котрий пихкає над тарілкою з яєчнею та подвійним беконом. — Доганяю. Не хочеш, щоб якийсь непорядний паскудник вижлуктив увесь запас дорожезного бухла. Що ж, начувайся, сам мене сюди і привів. — Чоловік зареготав: здавалося, хтось стискає поламаний дитячий акордеон, бо лунав такий собі музичний схрип. — Може, зганяєш нагору і все обдивишся? Глянь, чи вона тут була. А ми убезпечимо підвал. Під «убезпечимо» я маю на увазі вип’ємо увесь віскарик, пограємо в більярд і, може, на брудні домашні відео натрапимо.
— Її тут не було. Я вибираюся сюди час від часу, сам розумієш. Приглядаю за будинком. Підозрюю, що рано чи пізно вона повернеться. По книжки або по улюблену піжаму, чи по свого старого ведмедика Вінні. Клянуся, часом я почувався наче якийсь розбещувач дітей, коли спав з нею. Щороку на Різдво ми сідали дивитися «Мері Поппінс». Одразу, як розгортали усі подарунки.
— Господи, — проказав той другий, з голосом товстуна, і Гарпер нарешті зрозуміла, чому він здався їй знайомим. Вона вдосталь наслухалася Мальборо-Мена по радіо. — І ти чекав, аж поки вона захворіла, щоб уколошкати її?
Він вибухнув реготом від власного жарту. Інший чоловік — не Джейкоб — вшанував його дотеп пронизливим смішком.
— Як бачиш, відтоді як засніжило, тут нікого не було. Жодних слідів, — промовив Джейкоб.
— Ти, мабуть, маєш рацію. Та ми все-таки порозглядаємося довкола. Просто для певності. Ти в курсі про мене й таємне мовлення? Про радіо у мене в голові? Ні? Коли мені було дванадцять, я міг прикласти долоню до вимкнутого радіо, заплющити очі, й мені було чути, як діджей представляє «Ходи сюди»[83]. Подумки чути. Наче я був якоюсь антеною, що тягнула сигнал прямісінько до мозку. Я усім друзякам кажу, і тут з кожним поб’юсь об заклад, якщо ми тільки увімкнемо радіо, то гратиме саме «Ходи сюди». Кожен завжди скидається по баксу. Тоді я клацаю радіо, а Стівен Тайлер тут як тут, розводиться про те, як дівка з нього кров смокче. Чи коли я був достатньо дорослий, щоб уже водити. Сиджу собі у гівняному Транс-Амі кореша, авто заглушене, чекаю поки він намалюється з-за рогу з упаковкою «Шлітца»[84]. І зненацька я знаю, що Мо Вон вибив гоум-ран[85]. Я знаю. Приходить мій приятель, повертає ключі — і цілісінький Фенвей вибухає ревом через цей славетний удар. Джо Кастільйоне розходиться, як далеко Мо вибив м’яча[86]. Якийсь час я гадав, що, може, приймаю сигнал через свої пломби. Та відтоді, як почалась чума, я почав чути нові сигнали. Часом я чую власний голос у таємному мовленні, зачитую якісь новини. Чую, що дюжину паяльників злапали, поки ті ховалися у підвалі Портсмутської бібліотеки, і що їх перестріляв героїчний кремаційний загін. Тож я підіймаю на ноги всю банду, ми мчимо туди, і як пити дати — паяльники, які ховаються у підвалі. Пригадуєш, Марті? Пригадуєш, як я сказав, що нам варто зганяти до Портсмутської бібліотеки й усе оглянути? Повбивали
