Пожежник - Джо Хілл

імлі. Якийсь час я не міг відшукати бухту. Врешті помітив миготливе світло і попрямував до нього. То була Еллі, сигналила нам з берега. Вона лишилася на пляжі, щоб упевнитися, що ми знайдемо дорогу, коли Майкл рушив уперед. Ми левдве встигли затягти каное на берег, коли почули, як Майк кличе на допомогу. Тоді попрямували до того місця... — Гарпер помітила, що Бен почав розповідати історію так, наче його допитував ворожий адвокат. — ...і знайшли там Майкла, який сидів на снігу з Отцем Сторі, а навколо була кров. Майк сказав, що хтось його вбив. Та коли Еллі перевірила його пульс, ми визначили, що він поки ще з нами. Майкл доніс Отця Сторі до табору, де ми зустріли кількох людей, які тримали містера Маццучеллі. Еллі зауважила, що на ньому чоботи й пальто Отця Сторі. По тому становище швидко набуло ворожого характеру. Обом цим чоловікам поталанило, що їх не вколошкали на місці.

— Це все-таки не пояснює, чому з ним поводяться, як із загрозою, — сказала Рене.

— Коли справи стали кепськими, мій товариш погукав на допомогу. Я її надав, — відповів Ґілберт.

— Він зламав три пальці на правій руці Френка Пендерґраста, — пояснив Бен. — І вдарив Джеймі Клоуз у горло так сильно, що попервах я думав, що він перебив їй трахею. Джеймі, між іншим, дев’ятнадцять, заледве що не дитина.

— Дитина, яка тримала в руках розбиту пляшку, — виправдовуючись, сказав Ґілберт.

— Я маю оглянути їх обох, — промовила Гарпер. — А містера Пендерґраста мала б обстежити насамперед.

— Він не хотів відволікати тебе від Отця Сторі, — відповів Бен. — Дон його гарненько перев’язав підручними ганчірками.

— Бляха, — вилаялася вона.

Травми, яких Гарпер не могла як слід вилікувати через брак медикаментів, нагромаджувалися: субдуральна гематома, забиття обличчя, переохолодження, вивихи Джона. А ще його побиті ребра та численні зміщення, і от тепер — сильно потрощена рука. Вона мала йод, бинти та «Алка-Зельтцер». Дірку в черепі Отця Сторі Гарп запечатала корком та свічним воском, наче лікар із сімнадцятого століття. Хоча тут, посеред лісу, таки було сімнадцяте сторіччя.

— Що б там Клайн вчинив чи не вчинив, давайте дещо прояснимо. Нам усім відомо, хто розбив голову Отцю Сторі. І Клайну це відомо незгірш. Він став на його бік.

— Він став на захист друга, якому загрожувала зграя лінчувальників, — уточнила Рене. — Це цілком зрозуміло.

— Як на мене, йому слід краще обирати собі друзів, — промовив Бен, глянувши на Ґілберта Клайна. — Його друзяка мало не вбив людину. Клайн це знав. Він міг залишитись осторонь. Натомість вирішив і собі вдатися до життєво небезпечних порухів. Як маєш що заперечити, Клайне, валяй. Зараз саме час.

— Ні, сер, — промовив Ґілберт; тільки дивився він на Рене. — Так усе й було. Мацц — єдина причина, чому я не сконав у тюрязі. І я б нізащо не вибрався з того диму і не дістався каное, якби не він. Я заледве ноги волочив. Він мене на собі тягнув. Тому я вирішив, що мій обов’язок — не стояти осторонь, дивлячись, як його вбиватимуть.

— І ти не думав, що це він розбив голову Отцю Сторі? — запитав Бен.

Клайн подивився на Маццучеллі, а тоді знову на Бена. Обличчя його було спокійним та стриманим.

— Мені навіть на думку не спало, чи це має якесь значення. Я перед ним у боргу.

Дотепер Гарпер турбували лише травми і переохолодження. Вона жодної миті не замислилась над тим, що Марк Маццучеллі справді міг таке скоїти... опустити каменюку Отцю Сторі на голову, й усе заради пари чоботів.

Каменюка.

— А містер Маццучеллі мав при собі знаряддя злочину, коли його схопили за спробою втечі?

— Ні, — відказав Мацц. — Бо все це повна херня. Я ніколи його й не мав.

— Ми не знайшли, чим саме він розбив голову Отцеві, — жорстко відрізав Бен. — Поки що ні. Може, ще й натрапимо.

— Тож у нас є напад без жодних свідків, без знаряддя злочину, і людина, яка стверджує, що не винна, навіть потому як ти, катуючи, підвісив її в незручній позі й зацідив пістолетом.

— Усе було навіть близько не...

Гарпер здійняла руку.

— Ти не перед судом, і я не суддя. Я не маю жодних повноважень ухвалювати бодай якийсь вирок. Як, власне, і ти. Наскільки я можу бачити, ти не маєш жодних доказів. І поки вони не з’являться, ці чоловіки заслуговують такого ж ставлення, як і будь-хто інший у таборі.

— Та й без будь-яких доказів їхньої провини мені цікаво: скільки ж ти збирався їх тут утримувати і на якій підставі, — підхопила Рене. — Має ж бути якась справедлива процедура. Вони мають право на захист. Право на інші права.

— Я би вже й залюбки похезав, — втрутився Мацц, але ніхто його не слухав.

— Не в курсі, чи ти чула, Рене, — почав Бен, — але Конституція згоріла дотла разом з рештою Вашингтона. Люди в цьому таборі були б вельми вдячними, якби і їм не довелося обернутися на попіл, міс АСЗГС[81].

— До речі, я щороку робила туди внески, — відказала Рене. — Але зараз не про це мова. Я намагаюся викласти думку. Ми маємо не просто вирішити, чи винен цей чоловік у спробі вбивства Отця Сторі. Нам слід встановити, як та хто це рішення буде ухвалювати. І, якщо присутнього тут містера Маццучеллі буде визнано винним, нам, як громаді, слід вирішити, як саме з ним вчинити... і як нам потім жити з цим далі. Ось це буде важким завданням.

— От уже не певен, що аж настільки важке. Гадаю, ця громада вже ухвалила рішення. Ти б це знала, якби була там, коли люди почали жбурлятися камінням. Не знаю, чим ти була така зайнята вночі, але пропустила всю забаву.

— Може, я провела ніч, ховаючись у лісі, — відповіла Рене, — і чекаючи нагоди вбити Отця Сторі.

Бен витріщився, розтуливши рота й нахмуривши брови, наче вона загадала йому напрочуд складну загадку. І захитав головою.

— Давай тут без жартиків. Ти й уявити собі не можеш, що Еллі та Керол, разом з тим натовпом, зробили б з тобою, якби подумали... — його голос затих, а тоді він почав знову, з напруженою усмішкою на обличчі. — Річ у тім, Рене, що ти в нас добродійка. З тими своїми чаями, книжечками, оповідками для дітлахів — безневиннішу людину годі уявити. І, як більшість справді добросердих людей, ти й гадки не маєш, на що здатні інші люди.

— Бене, хіба ж ти не розумієш? Я до цього й веду. Ми й гадки не маємо, на що здатні інші