Пожежник - Джо Хілл

— Само собою. Не знав, що авто комусь належить. А в світі ж повно вільних машин. Їх як ромашок на узбіччі, — промовив Бен.

— Світ таки повен вільних машин, тепер уже так, — відказав Мацц. — Враховуючи, що людина поступається правом власності на колеса, коли нахрін у вогні згорає. В одному цьому штаті, певно, тисячі машин, які нікому ніколи не стануть потрібні.

Гарпер зробила крок до в’язнів. Бен простягнув руку і ухопив її за зап’ястя.

— Ні. Не підходь до нього. Стань позаду мене. Цей тип...

— Потребує медичної допомоги. Будьте такі ласкаві, містере Патчетт, відпустіть руку.

Він ледве не здригнувся, почувши таке офіційне звертання. Чи, може, її тон: холодний, терплячий, проте безсторонній і спокійно-командний. Бен відпустив її руку. Якщо на його обличчі й читався неприємний подив, то від розуміння, що водночас він втратив будь-який контроль над ситуацією. З Гарпер він сперечатися ще міг, але не з сестрою Вілловз.

Він поглянув повз неї на арештантів.

— Зачепите її — хоч хтось із вас — тоді вже в хід піде не руків’я пістолета, затямили?

Гарпер підійшла досить близько до Мацца, щоб відчути його віддих: металевий запах свіжої крові. Вона нахилилася, щоб оглянути його зарожевілі зуби.

— Шви не знадобляться, — промовила вона. — Та варто було би прикласти до рота холодний компрес. Як ваші ноги?

— Троха так давненько їх не відчуваю. Ґілберту гірше. Ґіл ледве стоїть, — він змахнув головою у бік іншого в’язня, який ще жодного слова не зронив. — І руки... наручники... кров не циркулює.

— Просто зараз і знімемо, правда, містере Патчетт?

— Ні. Вони зостануться.

— Якщо вважаєте, що це вкрай необхідно, то можна прикувати їх до чогось іншого, але отак, у незручній позі, їх залишати не можна. Досить уже. Хоч би що вони там, по-вашому, зробили, наруги це не виправдовує.

— Я вам розкажу про наругу! — викрикнув Мацц. — Тримати нас підвішеними — то ще квіточки! Слід вам почути, як мені писка розтовкли. Бачте, я стерплю бути підвішеним за руку, коли плече так і видирає з суглоба, без їжі, без питва і без відпочинку. От що мене справді харить, то це коли наче посрати підпирає. А цей-от каже мені, що з радістю підсобить, тільки-но я почну відповідати йому те, що він хоче почути. Каже, щоб ліпше я вже почав говорити щось путнє. Не хотів його засмучувати, тож харкнув йому в жирну копівську пику. Тоді він мені і втулив. І зарядив би знову, якби я не вгатив коліном йому в черево й не повалив на землю, що лише доводить, що я можу йому надерти гепу навіть з прикутою до труби рукою. Буквально.

— Може прикусиш язика, поки... — почав був Бен.

— Поки ви знову не влаштуєте закутій людині прочуханки пістолетом, містере Патчетт? — тихо запитала Гарпер.

Бен кинув на Гарпер остовпілий, зніяковілий погляд, наче шестикласник, якого застукали за спогляданням сороміцьких картинок.

— Пилять, — прошепотів він. Очевидно, чоловік не хотів, щоби в’язні його чули, але акустика в кімнаті з металевими стінами унеможливлювала приватну розмову. — Ну, Гарпер. Годі тобі. Усе було зовсім не так. Я прикував їх там, бо то зручне місце, а не щоб помордувати. Рушник з камінням — щоб як слід їх налякати. А цей хлопака намагався розтрощити мені голову, як він це вже втнув з Отцем Сторі. Мені пощастило ухилитися. Повірити не можу, що ти віриш його словам, а не моїм. Я просто переконую себе, що то все гормони.

— Та мені байдуже, хто з вас говорить правду, — промовила Гарпер. Їй довелося докласти зусиль, щоб в голові не бриніла лють. «Гормони». — Мій клопіт суто медичний. Цей чоловік поранений і не може далі так висіти. Спусти його.

— Спущу. Та в нужник він може і в наручниках сходити.

— Мені нормас, — запевнив Мацц. — Якщо тільки обіцяєш дупу підтерти, як закінчу. І ліпше тебе зразу попередити, бро: відчуваю, цього разу буде ріденьким.

— Ви не допомагаєте, — промовила Гарпер.

— Вас зрозумів. Перепрошую, мем, — Мацц потупив погляд, але кутиків його рота торкнулася посмішка.

— А ви? — запитала Гарпер, повернувшись до чоловіка що й досі мовчав. — Ґілберте, вам у вбиральню потрібно?

— Ні, мем, вельми вдячний. У мене тут запор. Вже кілька днів як я закупорений.

Після короткої миті тиші Гарпер розреготалася. Ніяк не могла стриматися. Не певна навіть була, що в цьому такого смішного.

— Ґілберт. А яке ваше прізвище?

— Клайн, але можете кликати мене Ґіл. Туалету не потребую, але за перекус готовий піти на будь-які злодіяння.

— Не хвилюйтеся, — озвалася Рене Ґілмонтон. — Ми вас голодом не заморимо, містере Клайн. У злодіяннях потреби немає.

Обернувшись, Гарпер побачила Рене, яка стояла в прочинених дверях морозилки.

— Щоправда, для мене загадка, як ви в такому місці примудрилися зберегти апетит, — провадила вона. — Фу-ух, але ж тут і тхне. Це найліпше, що ми можемо їм запропонувати?

— Господи, — пробурмотів Бен. — Спершу вона, тепер ти. Вибачте, що в клятому «Гілтоні» не було вільних місць для підозрюваного у вбивстві та його поплічника. Та й що ти тут, на Бога, робиш? Тобі слід спати. Нікому не можна бути надворі вдень. Правила існують не просто так.

— Дівчатам кортіло дізнатися, як там Отець Сторі, а коли я навідалася в лазарет, то Гарпер там не було. Тож я припустила, що, найімовірніше, вона пішла в кафетерій. Я можу чимось допомогти?

— Ні, — відповів Бен.

— Так, — сказала їй Гарпер. — Цьому чоловікові потрібен холодний компрес на обличчя, чашка гарячого чаю та похід у туалет. Хоча, мабуть, не в такій послідовності. Обом слід поснідати. І ти права: це загиджене місце не підходить. В лазареті стоїть два вільні ліжка. Нам варто...

— Обговоренню не підлягає, — відрізав Бен. — Вони залишаються тут.

— Обидва? Що ж. Я саме збиралася до цього дійти. Ти сказав, що містер Маццучеллі напав на Отця Сторі. Але я не дуже розумію, чому містер Клайн теж під замком.

— Бо вони заодно, ця парочка. Одного разу вони вже згуртувалися, щоб втекти з місця утримання.

— Але я так розумію, містера Клайна навіть близько не було біля місця нападу на Отця Сторі?

Очі Бена потьмяніли, а погляд став безвиразним.

— Ні. Він був у човні зі мною. Отець Сторі та Маццучеллі прибули до табору першими. Тоді Еллі та Майк. Клайн і я загубилися, блукаючи в