Пожежник - Джо Хілл

— Просто завантажимося у одну з вантажівок, прихопивши деякі запаси, і зірвемося з місця. Зберемо гурт з тих кількох свідомих людей, які ще лишилися в цьому таборі, і втечемо. Бен Патчетт десь заховав ключі від усіх автівок, та за це хвилюватися не доведеться. З нами буде Ґіл, і він зможе...

Вона затнулася і сиділа мовчки.

— Ґіл?

— Ґілберт. Містер Клайн.

Її обличчя набуло вдавано невинного виразу. Та на це Гарпер вестися не стала. Щось у її спогадах заворушилося, думки охопив набридливий свербіж, а тоді раптом до неї дійшло. Влітку, коли Рене Ґілмонтон ще була пацієнткою Портсмутського шпиталю, вона розповідала Гарпер про те, як на волонтерських засадах працювала у в’язниці штату, де організувала й очолювала читацький гурток.

— Ви між собою знаєтеся? — запитала Гарпер, тієї ж миті прочитавши відповідь у ясних, наляканих очах Рене.

Рене зиркнула на Ніка, який сидів з порожньою мискою на колінах, і уважно слідкував за ними обома.

— По губах він не читає, — мовила Гарпер. — Ледве-ледве.

Рене всміхнулася до Ніка, скуйовдила йому волосся, а тоді знов заговорила:

— Добре, що він уже оговтується від болю в шлунку, — вона підвела голову, зустрілася з Гарпер поглядом і промовила: — Так, упізнала його відразу ж, як побачила. Ну, Нью-Гемпшир — малий штат. Дивно було б, якби бодай хтось не натрапив на знайоме обличчя з колишнього життя. Він був учасником книжкового клубу, який я зібрала ще тоді, в Конкорді. Певна, більшість чоловіків вступили до клубу лише заради змоги побазікати з жінкою. Коли ти довго у відсидці, планка падає, тож навіть хтось п’ятдесятилітній зі статурою містера Картоплини[103] починає здаватися привабливим.

— Ох, Рене!

— Але Ґілу подобалися історії, — посміявшись, провадила Рене. — Певна у цьому. Спочатку він мене нервував, бо тримав при собі нотатник і записував усе, що я тільки казала. Та з часом нам стало затишніше разом.

— Як це — затишніше? Він теж у тебе на коліні сидів, поки ти розповідала історії?

— Ой, та май сором! — скрикнула Рене з виразом обличчя, з якого ставало зрозуміло, що безсоромність Гарпер її навіть потішила. — Ми про літературу балакали, а не про інтим. Його важко було залучити — розумієш, він сором’язливий — але мені здалося, що в нього непогане чуття, про що я йому і сказала. Я заохочувала його здобути ступінь з англійської в УНГ[104]. Гадаю, він саме мав податися на онлайн-курси, коли в Новій Англії почали з’являтися перші випадки драконячої луски.

Рене опустила погляд до своїх чоботів, а тоді, між іншим, промовила:

— Скидається на те, що мій книжковий клуб відновить свою роботу. Бен надав дозвіл відвідати в’язнів. Навіть дозволив обставити кут підвалу парою пошарпаних крісел та подертим килимом. Раз на ніч ув’язненим дозволяють вийти з тієї жахливої холодильної камери, щоб випити чаю і посидіти зі мною. Під наглядом охорони, певна річ, хоча кого б не поставили на варту, той зазвичай сідає на східцях, щоб забезпечити нам бодай дрібку особистого простору. Разом ми читаємо «Небезпечні мандри». Спершу містер Маццучеллі опирався ідеї читати історію про кроликів, та, гадаю, мені вдалося його переконати. А Ґіл — містер Клайн — що ж, гадаю, йому просто до вподоби, що є з ким поговорити. — Рене завагалася, а тоді додала: — Мені також до вподоби, що є з ким поговорити.

— Добре, — сказала Гарпер.

— Я так розумію, у Ґіла на грудях витатуйована цитата з Ґрема Ґріна[105], — мовила Рене. Вона спостерігала, як грудка талого снігу зісковзує з кінчика її чобота. Голосу вона зумисно надала байдужого тону. — Щось про природу ув’язнення, але, певна річ, я його не бачила.

— Ах! — мовила Гарпер. — Гарно. Якщо Бен запопаде вас із Ґілом напівроздягнутими, скажеш йому, що провадиш важливу літературну розвідку, тож хай зайде пізніше... коли ти скінчиш із його Лонґфелло[106].

Рене затряслася, ледве стримуючи сміх. Гарпер очікувала, що от-от в неї з вух піде дим — у дні вируючих пожеж та пошесті це було не так уже й нереально. Приємно було бачити, як Рене хихоче через незначний сороміцький жартик. На мить до них повернувся нормальний плин життя.

— Ой-ой. Квочки собі кудахкають про щось, — до палати, крізь шторку, вліз Бен Патчетт, обдаровуючи їх непевною усмішкою. — Мені починати турбуватися?

5

— Про вовка промовка, — сказала Рене, витираючи великим пальцем кутики очей.

«Квочки собі кудахкають». Гарпер подумала, що їй важко визначитися щодо того, яке з цих зневажливих прізвиськ на позначення жінок вона ненавиділа більше: сука чи квочка. Квочку пасувало тримати у клітці, і її справжня вартість, як така, зводилася до яєць. Сука принаймні мала зуби.

Якщо на її обличчі і проступило роздратування, то Бен його або не помітив, або просто проігнорував. Він підтюпцем рушив до розкладачки Отця Сторі, став розглядати трубку, наповнену янтарного кольору соком, а тоді майже спорожнілий пластиковий пакет, який звисав з лампи над ліжком.

— То так годиться? — запитав Бен.

— Годувати його з пластикового пакета «Зіплок»? Чи ти про дірку в черепі, яку я затулила корком та свічковим воском? Цілком годиться. Усе за найвищими стандартами Клініки Мейо[107].

— Окей, окей. Тільки не треба на мене гарчати. Я ж на тебе не гарчу. Я шанувальник, Гарпер! Ти тут неймовірні речі робиш, — він присів скраєчку ліжка Отця Сторі навпроти неї. Пружини зарипіли. Він поглянув на похмуре спляче обличчя старого. — Жаль, що він не розповів тобі більше про ту жінку, яку намірявся відправити у вигнання. То він нічого не казав, окрім того, що збирається вислати її та подумує вирушити з нею?

— Ні. Він ще дещо сказав.

— Що саме?

— Він сказав, що якщо покине табір, то хоче лишити Джона за головного.

— Джона. Пожежника, — його голос враз став млявим.

— Так.

— Оце цікаво зараз почути такі напрочуд захопливі вісті. Чого б він... Пожежник же навіть не мешканець табору. Сміх та й годі. Чому не Керол? Чому він не обрав би рідну дочку для цієї роботи?

— Може, він знав, що вона з тих параноїдальних невротиків, які вважають вдалою ідеєю роздати дітям зброю, — відказала Гарпер.

Бен рвучко озирнувся на шторку перед почекальнею, наче страшився, що хтось стоїть по інший бік, підслуховуючи їх.

— Це я вирішив розподілити вогнепальну зброю, і ніхто молодший шістнадцяти років її не отримав. І я ще дещо тобі скажу. Я вимагаю, щоб усі Пильнувальники повсякчас ходили з відкритим затвором, щоб наочно довести, що рушниці не заряджені. Якщо я бодай раз побачу закритий затвор на тих гвинтівках, вони смоктатимуть