Загублена - Гілліан Флінн

знаєш, я вже просто не можу навіть дивитися на тебе. Справді. З тобою щось не так. У тебе всередині чогось бракує, бо інакше як пояснити таку поведінку? Навіть якщо ти цілком невинний, я ніколи не пробачу цієї байдужості. Таке враження, наче ти поклав не туди парасольку! Після усіх самопожертв Емі, після всього, що вона зробила для тебе, вона отримую таку віддяку. Це... Ти... Я не вірю тобі, Ніку. Саме це й прийшла тобі сказати. Я тобі не вірю. Вже ні.

Вона залилася сльозами, відвернулася і кинулася до парадного входу, де її зафільмували збуджені оператори. Мерібет сіла в авто, і два репортери притиснулися до вікна, гатячи по ньому, намагаючись витягнути з неї бодай щось. У вітальні ми чули, як вони знову і знову повторюють її ім'я. «Мерібет... Мерібет...»

Ренд зостався, тримаючи руки в кишенях, намагаючись вирішити, яку грати роль. Таннерів голос відлунням грецького хору звучав у мене у вухах: «Нам необхідно зберегти підтримку батьків Емі».

Ренд розтулив рота, але я його випередив.

— Ренде, скажіть, що я можу зробити.

— Просто скажи це, Ніку.

— Сказати що?

— Я не хочу питати, а ти не хочеш відповідати. Я розумію, але мушу почути ці слова. Ти не вбивав нашої дочки.

Він розсміявся й просльозився водночас.

— Господи Боже, я не можу нормально думати,— мовив Ренд. Він розчервонівся, зарум'янився — ядерний опік.— Не можу збагнути, як це сталося. Не можу збагнути!

Він продовжував усміхатися. По щоці прокотилася сльоза і впала йому на комірець.

— Просто скажи це, Ніку.

— Ренде, я не вбивав Емі й ніяк її не кривдив...— (Він не зводив з мене погляду).— Ви мені вірите? Ну, що я не кривдив її фізично?

Ренд знову розреготався.

— А знаєш, що я збирався сказати? Я збирався сказати, що вже не знаю, чому вірити. А потім подумав, що це чиясь цитата. Це рядок з кіно, а не мої потенційні слова, і на секунду замислився: може, я теж потрапив на екран? А чи можу я не зніматися у цьому фільмі? Потім зрозумів, що не можу. Але якусь мить, буває, думаєш: «Скажу щось інше — і це все змінить». Але ж не змінить, правда?

Коротко кивнувши в стилі Джека Рассела, він розвернувся та приєднався до дружини.

Замість суму я відчув страх. Ще до того, як Елліоти від'їхали, я вже думав: «Ми негайно маємо піти до копів, негайно». Перш ніж Елліоти публічно почнуть обговорювати втрату довіри до мене. Я мусив довести, що моя дружина не та, за кого себе видає. Не Неймовірна Емі, а Мстива Емі. Пригадався Томмі О'Гара, який тричі телефонував на гарячу лінію, тип, якого Емі звинуватила у зґвалтуванні. Таннер дістав його біографію. Цей чоловік — не ірландський мачо, як здавалося з його імені, не пожежник і не коп. Він писав для сатиричного вебсайту в Брукліні, ще й доброго, а з фото автора на нас дивився худорлявий хлопчина в окулярах у темній оправі, з густою чорною шевелюрою, з непевною посмішкою і футболкою гурту під назвою «Бінгос».

Він підняв слухавку після першого гудка.

— Слухаю?

— Це Нік Данн. Ви телефонували з приводу моєї дружини. Емі Данн. Емі Елліот. Я б хотів поговорити з вами.

У відповідь була тиша, тож я налаштувався на таку розмову, як з Гіларі Генді.

— Передзвоніть мені за десять хвилин.

Я так і зробив. Фоном чулися звуки бару, я добре знав той гул: бурмотіння пияків, стукіт кубиків льоду, дивні спалахи галасу, коли відвідувачі замовляють напої чи вітають друзів. Раптом я засумував за власним баром.

— Добре, дякую,— сказав Томмі.— Мусив перебратися до бару. Це схоже на розмову, що вимагає скотчу.

Його голос все притихав і напружувався. Я уявив, як він зігнувся над своїм кухлем, прикриваючи рукою рота.

— Тож,— почав я.— Я отримав ваші повідомлення.

— Ясно. Вона ж ще не знайшлася, ні? Емі?

— Ні.

— А можна запитати, що, на вашу думку, сталося? — попросив він.— З Емі?

До біса все, хотілося випити. Я пішов на кухню — друге найкраще місце після мого бару, і налив собі чарчину. Останнім часом я намагався не налягати на випивку, але стало так добре: в роті — різкий присмак скотчу, а за вікном — палюче сонце.

— А чи можу запитати, чому ви телефонували? — відповів я.

— Я дивився новини,— пояснив він.— Тобі гайки.

— Правда. Я хотів поговорити, бо вирішив, що це... цікаво, що ти дзвонив. Зважаючи на звинувачення у зґвалтуванні.

— О, то ти про це знаєш,— здивувався він.

— Я знаю, що було звинувачення, але необов'язково вірю в твою провину. Хочу спочатку почути твою версію.

— Так.

Чути було, як він зробив ковток, допив свій напій, потрусив льодом.

— Одного вечора я побачив цю історію в новинах. Твою історію. Про Емі. Я лежав у ліжку, перед тим замовивши додому тайські страви. Просто відпочивав. А це було, наче грім серед ясного неба. Вона після стількох років,— він замовив у бармена ще випити.— Тож мій адвокат порадив мені нізащо не говорити з тобою, але... що я можу сказати? Я такий у біса добрий. Не міг залишити тебе на розжареній пательні. Господи, якби ж у барах і досі дозволяли палити! Ця розмова вимагає скотчу й цигарки.

— Розкажи мені,— сказав я. — Про звинувачення у побитті. І зґвалтуванні.

— Як я вже казав, чоловіче, я бачив новини, і ЗМІ поливають тебе лайном. Ну, бо ти влип. Я мав би про все це забути — не хочу повертати цю пані у своє життя. Навіть якщо побіжно. Але дідько. Якби ж хтось зробив тоді таку послугу мені!

— То зроби послугу мені,— мовив я.

— Перш за все, вона забрала заяву — ти про це знаєш, так?

— Я знаю. А ти був винен?

— Пішов ти. Звісно ж, я цього не робив. А ти винен?

— Ні.

— Добре,— Томмі знову замовив скотчу.— Хочу запитати: у вас був добрий шлюб? Емі була щаслива?

Я промовчав.

— Можеш не відповідати, я здогадуюся, що відповідь буде «ні». Емі не була щаслива. Хай які були на те причини. Навіть не розпитуватиму. Здогадуюсь, але не розпитуватиму. Але тобі слід знати одне: Емі полюбляє грати Бога, коли стає нещасною. Старозавітного Бога.

— Тобто?

— Вона призначає покарання,— пояснив