Загублена - Гілліан Флінн
— Твоя черга,— каже мені Грета. Вона витирає м'ячик об шорти: вже двічі діставала його з вигрібної ями.
Я готуюся, переминаюся раз чи двічі й заганяю яскраво-червоний м'ячик в отвір шпаківні. Він на секунду зникає, потім вигулькує з жолобу та в лунку. Зникає, з'являється. Відчуваю хвилю тривоги: все колись знову з'являється, навіть я. Хвилююся, бо, гадаю, мої плани зазнали змін.
Дотепер плани змінювалися лише двічі. Першою зміною була зброя. Я збиралася купити пістолет, а потім у день зникнення збиралася вистрілити у себе. В безпечне місце: в литку чи зап'ясток. Я збиралася залишити на місці «злочину» кулю з часточками моєї плоті та крові. Була боротьба! Емі застрелили! Але потім я збагнула, що це занадто круто навіть для мене. Це болітиме тижнями, а я не в захваті від болю (моя розпанахана рука болить уже не так, дякую, що спитали). Але все одно мені сподобалася ідея з пістолетом. Це може стати гарною сюжетною лінією. Не Застрелена Емі, а Налякана Емі. Тож я гарно вбралася і поїхала до торгівельного центру в день святого Валентина, щоб усі запам'ятали. Я так і не дістала, що хотіла, але це не дуже впливає на основний план.
Друга зміна — набагато серйозніша. Я вирішила не помирати.
Мені вистачить дисципліни накласти на себе руки, але не можу витерпіти несправедливість. Помирати — це нечесно. Я про справжню смерть. Не я нагрішила.
Але тепер виникла проблема фінансів. Це просто безглуздо, що з усіх проблем для мене такі важливі саме гроші. Та зараз я маю на рахунку лише 9 132 долари. Потрібно більше.
Сьогодні зранку я пішла до Дороті потеревенити і, як завжди, тримала хустинку, щоб не залишати відбитків. Я розповіла їй, що це бабусина, намагаюсь здаватися представницею давнього південного роду, чиї багатства з часом розтринькали: така собі Бланш Дюбуа — героїня п'єси Вільямса «Трамвай бажання». Зіпершись на конторку, я слухала, як жінка розповідає у найменших подробицях про розріджувач крові, на який забракло грошей (ця дамочка — просто енциклопедія недоступних фармацевтичних препаратів), а дослухавши, я сказала, щоб перевірити її реакцію: «Знаю, про що ви. Я навіть не знаю, де зможу дістати гроші на оренду свого котеджу вже за кілька тижнів».
Адміністраторка кліпнула на мене, потім у напрямку телевізора, де йшло шоу про людей, які багато верещали й ридали. Вона ж ставиться до мене, наче до онуки, тож, напевно, дозволила б залишатися тут, скільки треба: будиночки лише на половину заповнені, правильно?
— Ну, тоді тобі варто знайти роботу,— навіть не відводячи погляду від екрана, сказала Дороті. Там учасниця обрала неправильно і програла приз. Її біль підсилили звуковим ефектом «ву-у... а-а-ахх».
— А яку роботу? Яку тут можна знайти роботу?
— Прибирання, догляд за дітьми.
Тобто я мушу стати домогосподинею за гроші. Яка іронія: почути це від людини з мільйоном плакатів «Тримайся там!».
Направду навіть у нашому злиденному штаті Міссурі я ніколи не заощаджувала. Я, звісно, не могла просто піти та придбати нове авто, коли заманеться, але й ніколи не замислювалася про щоденні дрібнички: не вирізала купонів, не купувала соціальних харчів, не могла спросоння назвати ціну на молоко. Мої батьки не потурбувалися навчити мене цього, не підготували свою доньку до справжнього світу. От, наприклад, коли Грета поскаржилася, що в крамниці біля пристані з неї здерли аж п'ять доларів за галон молока, я аж скривилася, бо малолітній продавець завжди брав з мене десятку. І хоча я розуміла, що це якось забагато, мені не доходило, що миршавий прищавий підліток просто вигадав цю суму, щоб перевірити, чи я заплачу.
Тож я почала заощаджувати, але мій бюджет, якого, за розрахунками в інтернеті, мало вистачити на шість-дев'ять місяців, уже не сходився. Й у мене залишається не так багато часу.
Закінчивши гру в гольф (де я перемогла, звісно ж, перемогла, бо я подумки підраховувала всі очки), ми обідаємо гот-догами неподалік, і я ховаюся за рогом, щоб дістати грошенят з пояса, схованого під блузою, а коли озираюся, то бачу позаду Грету, яка зловила мене, перш ніж я встигла заховати все те добро.
— А ти, Торба Грошей, ніколи не чула про сумки? — підколює вона. Це постійна проблема: втікачу потрібно багато готівки, але нема де її зберігати. На щастя, Грета не розпитує далі, бо знає, що ми обидві — жертви. Ми сідаємо на незатінену металеву лавку і їмо гот-доги — білі булки з фосфатними циліндрами всередині та з гірчицею такою зеленою, що здається токсичною, і це, мабуть, найкраще, що я в житті їла, бо я перетворилася на Мертву Емі, тож тепер усе байдуже.
— Вгадай, що Джеф знайшов для мене у своєму котеджі? — каже Грета.— Ще одну книжку того чувака, який написав «Марсіанські хроніки».
— Рей Бредбуру,— згадує Джеф. Я подумки виправляю: Бредбері.
— О так. «Щось лихе до нас іде»,— розповідає Грета.— Вона цікава.
Дівчина цвірінькоче останню фразу, наче це єдина можлива реакція на книжку: вона або добра, або погана. Сподобалася або ні. Ніякого обговорення тексту, теми, нюансів, структури. Лише добра чи погана. Наче гот-дог.
— Я прочитав її, коли заселився сюди,— зізнається Джеф.— Вона цікава. Лячна.
Він помічає мій погляд і корчить морду гобліна з навіженими очима й висолопленим язиком. Він не в моєму стилі: щетина на обличчі, і він підозріло ловить рибу, але все-таки зовні він приємний. Привабливий. Його очі дуже теплі, не такі, як заморожені блакитні бурульки Ніка. Роздумую, чи сьогоднішня «я» захотіла б з ним переспати — приємний повільний секс, його тіло притискається до мого, його дихання у мене біля вуха, щетина лоскоче щоки. Не такий самотній секс, як з Ніком, який майже не торкається мене: стає позаду, зігнувшись правильною літерою «Г», а потім майже одразу вилазить з ліжка та йде в душ, залишивши мене пульсувати в його калюжці.
— Язика проковтнула? — сміється Джеф. Він ніколи не називає мене на ім'я, наче на підтвердження того, що ми обоє знаємо: воно несправжнє. Він каже: «ця леді», чи «гарненька», чи «ти».
