Загублена - Гілліан Флінн

— Думаю, Емі хотіла, щоб люди вважали її ідеальною. А коли ми стали подружками, я її розкусила. І вона не була ідеальною. Ви ж це знаєте? Вона була дуже розумна і чарівлива і все таке, але ще й обожнювала контролювати, драматизувати, мала параною і трохи прибріхувала. Мені було байдуже. А їй ні. Емі здихалася мене, бо я знала про ті недоліки. Тож цікаво, як було з вами?

— Зі мною?

— Друзі помічають більшість недоліків одне одного. Подружжя бачать усі до останнього. Якщо вона покарала подругу, з якою дружила лише кілька місяців, стрибнувши зі сходів, то що ж тоді може зробити з чоловіком, недолугим настільки, щоб одружитися з нею?

Я попрощався, коли дитина Гіларі підняла другу слухавку і почала співати колискову. І одразу ж зателефонував Таннеру й переказав розмову з Гіларі й Томмі.

— Тож ми отримали кілька історій, чудово,— мовив Таннер,— це справді буде проривом!

Він сказав це тоном, що вказував на протилежне.

— Ти вже говорив з Енді?

Цього мені ще не вдалося.

— Один з моїх працівників чекає на неї біля квартири,— повідомив він.— Непомітно.

— Я не знав про наявність цих працівників.

— От що нам насправді потрібно, то це знайти Емі,— проігнорував мене адвокат.— Важко уявити, що така жінка зможе довго переховуватися. Є якісь думки?

Я все уявляв її на шикарній готельній терасі біля океану, одягнену в білий м'який халат: сидить з келихом дуже доброго вина «Монраше» і стежить в інтернеті, на телебаченні й у таблоїдах за моєю погибеллю. А водночас насолоджується нескінченною увагою до Емі Елліот-Данн, насолоджується своїм тріумфом. Приходить на власний похорон. Цікаво, чи розуміла вона, що вкрала ідею в Марка Твена.

— Я уявляю її біля океану,— сказав я. Потім зупинив себе, усвідомивши, що перетворююсь на вуличну ворожку.— Ні. В мене немає ідей. Вона справді може бути будь-де. Не думаю, що ми побачимо її, якщо Емі цього сама не захоче.

— Ну, це навряд чи,— роздратовано пирхнув Таннер.— Тож спробуймо знайти Енді й дізнатися, на чиєму вона боці. У нас тут закінчується простір для маневру.

Прийшов обід, потім сіло сонце, а я знову сидів у своєму будинку наодинці з привидами. Я думав про всі брехні Емі: чи була і її вагітність вигаданою? Я підрахував. Ми з Емі спорадично займалися сексом, тож це було можливо. Але, з іншого боку, вона знала, що я порахую.

Правда чи брехня? Якщо це брехня, то її створили, щоб знищити мене.

Я завжди уявляв, що ми з Емі матимемо дітей. Це була одна з причин, чому я знав, що одружуся з нею, бо уявляв, як ми матимемо дітей. Навіть пам'ятаю, як уперше це уявив, десь за два місяці після початку стосунків. Я саме йшов зі своєї квартири на Кіпс-Беї до улюбленого скверу на березі річки Іст-Рівер. Шлях пролягав повз величезний квартал, наче з гри ЛЕГО: це була штаб-квартира ООН, на вітру маяли прапори численних країн. «Дитині б таке сподобалося»,— подумав я. Різноманітні кольори та складна гра пам'яті, щоб припасувати прапор до відповідної країни. Он де Фінляндія, а там — Нова Зеландія. Одноока посмішка Мавританії... А потім я зрозумів, що думаю не просто про якусь дитину, а про нашу дитину, мою з Емі. Наша дитина розтягнеться на підлозі зі старою енциклопедією, як робив я, але наш малий не буде сам-один, бо тато лежатиме поруч. Я допомагатиму йому вивчати вексилологію (це слово пасувало б не дослідженню прапорів, а дослідженню векселів), як мій батько ніколи не допомагав мені, бо я в нього викликав роздратування. Але з моєю дитиною такого не буде. Я уявляв, як Емі приєднується до нас на підлозі, лягає на живіт і, метляючи ногами в повітрі, показує на Палау, де жовте коло на синьому тлі розташоване на дрібку лівіше від центру, і саме це й буде її улюблений прапор.

Відтоді хлопчик засів у мене в голові (інколи то була дівчинка, але переважно хлопчик). Він був неминучий. Я мріяв про батьківство. Після місяців подружнього життя у мене стався дивний епізод: я стояв перед аптечкою, в зубах стирчала зубна нитка, і тут мені подумалося: «Вона ж хоче дітей, правда? Я маю запитати. Ну звісно ж, маю». Коли я таки порушив це питання — обтічно й непрямо, то Емі відповіла: «Ну звісно, звісно ж, колись я хочу народити». Але щоранку Емі все-таки ставала перед раковиною і ковтала свою пігулку. Цілі три роки вона щоранку це робила, а я ходив околяса й не міг вимовити ці слова: «Хочу, щоб ми народили маля».

Здавалося, що після нашого звільнення це стало можливим. Раптом у наших життях з'явилася свобода, й одного дня за сніданком Емі відірвалася від свого тосту й мовила: «Я припинила пити протизаплідні». Отак просто. Вона три місяці не пила пігулок, але нічого не сталося, а незабаром після нашого переїзду до Міссурі моя дружина вирішила звернутися до лікарів. Розпочинаючи новий проект, Емі не марнувала часу. «Ми скажемо їм, що намагаємося завагітніти вже рік»,— вирішила вона. Я безглуздо погодився. Тоді ми ледь одне-одного торкалися, але й досі продовжували думати, що дитина — це доречне доповнення родини. Безумовно.

«Ти ж розумієш, що теж маєш виконати свою частину процедури,— нагадала вона дорогою до Сент-Луїса.— Маєш здати сперму».

«Я знаю. Чому ти взагалі про це згадуєш?»

«Просто вирішила, що ти можеш виявитися занадто гордим. Занадто сором'язливим і гордим».

Я, мабуть, був жахливим коктейлем з обох цих рис, але в центрі репродукції слухняно зайшов до дивної кімнатки, призначеної для знущання над собою. Місцем, куди сотні чоловіків заходили лише з метою провернути хвостик, прочистити дуло, посмикати огірок, ганяти лисого, душити вужика, смикати вареника, ворушити моржа, білити з Томом і Геком.

Інколи я використовую гумор як спосіб самозахисту.

В кімнаті стояло вінілове крісло, телевізор і стіл з горою порно й коробкою серветок. Порно було з ранніх дев'яностих, ну, судячи з жіночих зачісок (о так: на голові й не тільки), та й сцени злягання були не надто жорсткі. (Ще одне добре есе: «Хто обирає порно у центрах репродукції?» Хто вирішує, що саме заведе чоловіків, але водночас не принизить усіх жінок за межами цієї кімнатки, тобто медичних сестер, і лікарів, і обнадієних дружин з порушеними гормонами?)

Я навідувався до цієї кімнати аж тричі. Лікарі вважали, що