Загублена - Гілліан Флінн

— Саме це й відбувається,— сказав я.— Так і є. І Еллен Еббот...

— До біса Еллен Еббот,— вирішила моя нова подруга.— Вона — це ходяче жіноче балакуче чоловіконенависницьке перекручення правосуддя.

Вона знову підняла свій келих.

— Як вас звати? — поцікавивсь я.

— Ще скотчу?

— Це розкішне ім'я.

Як виявилося, її звали Ребека. У неї була добра кредитка і великий шлунок. («Ще? Ще? Ще?») Вона була з Маскатина в штаті Айова (ще одне місто на річці Міссісіпі), та після коледжу переїхала до Нью-Йорка, щоб стати журналісткою (теж як і я). Дівчина працювала асистентом редактора у трьох різних журналах: весільному, для працюючих мам, для підлітків. Усі вони за останні кілька років прогоріли, тож тепер вона працювала у кримінальному блозі під назвою «Хто це зробив». Зараз Ребека (хи-хи) приїхала у місто, щоб спробувати взяти у мене інтерв'ю. Дідько, я просто не міг не закохатися в її спрагле юне нахабство: «Лише завезіть мене до Карфагена. Центральні ЗМІ його не виманили, але я певна, що зможу!»

— Я чекала біля вашого будинку з рештою світу, а потім у поліцейському відділку, а потім вирішила перехопити чарчину. Й ось приходжу я сюди. Просто ідеальний збіг. Занадто дивно, так? — мовила вона. У дівчини були невеличкі золоті сережки-кільця, і вона постійно з ними гралася, заховавши волосся за вухами.

— Мені вже час,— сказав я. Мої слова злипалися, я починав заговорюватися.

— Ви так і не розповіли, чому прийшли сюди,— нагадала Ребека.— Маю сказати — потрібно чимало сміливості, щоб вийти на вулицю без друга й без підтримки. Закладаюся: на вас багато хто дивиться скоса.

Я знизав плечима: та нічого.

— Люди осуджують вас, навіть не знаючи. От як з тим фото в парку. Ви ж, напевно, схожі на мене: вас учили бути ввічливим. Але ніхто не хоче справжньої історії. Всі хочуть просто... підловити. Ну, розумієте?

— Я просто втомився, що люди судять про мене відповідно до певного шаблону.

Вона звела брови; її сережки зателіпалися.

Я уявив, як Емі сидить у своєму таємному контрольному центрі, хай де він у біса розташований, оцінює мене з усіх боків, навіть здалеку вирішує, що я не дотягую до її рівня. А чи може вона побачити щось таке, щоб вирішити припинити це божевілля?

— Хочу сказати, що люди гадають, наче в нас був проблемний шлюб, але насправді якраз перед зникненням вона підготувала для мене полювання на скарби,— провадив я.

Емі хоче одне з двох: щоб я засвоїв свій урок і викрив свою паскудну природу або щоб я засвоїв свій урок і кохав свою дружину так, як вона на те заслуговує, та став добрим, слухняним, покараним безхребетним хлопчиком.

— Це чудове полювання на скарби,— посміхнувсь я. Ребека похитала головою, трішки насупившись.— Моя дружина завжди готувала полювання на скарби перед нашими річницями. Одна підказка веде до особливого місця, де я знаходжу наступну і так далі. Емі...

Я спробував наповнити свої очі сльозами, але натомість довелося просто їх потерти. Годинник на стіні показував 00:37.

— Перш ніж пропала, вона встигла заховати всі підказки. Для цієї річниці.

— Перш ніж зникла просто на вашу річницю.

— І саме це тримало мене на ногах. Дозволило почуватися ближчим до неї.

Ребека дістала свою розкладну камеру.

— Дозвольте взяти у вас інтерв'ю на камеру.

— Невдала ідея.

— Я надам цьому контексту,— переконувала вона.— Це саме те, що вам потрібно, Ніку, присягаюся. Контекст. Це справді потрібно. Ну ж бо, лише кілька слів.

Я похитав головою.

— Занадто небезпечно.

— Просто повторіть те, що казали перед цим. Я серйозно, Ніку. Я — антипод Еллен Еббот. Анти-Еллен-Еббот. Я потрібна у вашому житті.

Вона виставила камеру, і на мене витріщився манюсінький червоний вогник.

— Я не жартую, вимкніть її.

— Виручіть дівчину. Якщо я візьму інтерв'ю у Ніка Данна, моя кар'єра вже прописана. Ви наробили добра на рік уперед. Про-о-ошу? Ніякої шкоди, Ніку, одна хвилинка. Лише одна хвилина. Присягаюсь, я лише перетворю вас на доброго персонажа.

Вона показала на найближчу будку, де ми заховаємося від роззяв. Я кивнув, і ми перейшли туди, а червоний вогник увесь цей час фокусувався на мені.

— Що ви хочете знати? — запитав я.

— Розкажіть мені про полювання на скарби. Це здається романтичним. Вигадливо, круто, романтично.

«Почни контролювати хід історії, Ніку». Заради Публіки (з великої літери) і заради Дружини (з великої літери). «Зараз,— подумав я,— я — чоловік, який кохає свою дружину і знайде її. Я — гарний чоловік, який кохає свою дружину. За мене варто вболівати. Я не ідеальний чоловік, але моя дружина відтепер є і буде дуже, дуже слухняною».

Це мало бути простіше за вдаваний смуток. Як я вже згадував, я здатен жити й функціонувати під сонцем. Але все одно я відчув, як стиснулося горло.

— Моя дружина, так сталося, є найкрутішою дівчиною на світі. Як багато чоловіків можуть таке сказати? Я одружився з найкрутішою жінкою на світі.

«Ти бісова сука, ти бісова сука, ти бісова сука, ти бісова сука. Повертайся додому, щоб я міг тебе замочити».

Емі Елліот-Данн

Минуло дев'ять днів

Якоїсь миті я відчула нервозність. Щось було не так. «Мене не можуть тут знайти»,— саме з такими думками я й прокинулася. Це був наче словесний вибух, наче спалах у мозку. Розслідування плине занадто повільно, а мої кошти — навпаки. Жадібні антени Джефа та Грети постійно ловлять сигнал. І я просмерділася запахом риби.

Та Джефова гонка до берега й мого поясу з грошима була занадто підозрілою. А як Грета постійно виступає проти Еллен Еббот! Мене це непокоїть. Чи, може, це просто параноя? Я перетворююся на Щоденникову Емі: «Чи не збирається чоловік мене вбити, чи це просто моя уява?!» Це вперше справді я її жалію.

Я зроблю два дзвінки на гарячу лінію Емі Данн і поспілкуюся з різними людьми й надам їм різну інформацію. Важко передбачити, як швидко вони повідомлять копам. Волонтери здаються абсолютно незацікавленими. До бібліотеки я їду в кепському гуморі. Варто спакуватися й поїхати в інше місце. Вичистити свій котедж відбілювачем, стерти відбитки пальців з усіх поверхонь, пропилососити. Видалити Емі (і Лідію, і Ненсі) та звалити.