Загублена - Гілліан Флінн
З часу варти зі свічками новини про Ніка просто повторювали: однакові факти подавали по колу знову і знову, гучніше й гучніше, але жодної нової інформації. Та сьогодні щось змінилося. Я вводжу ім'я Ніка в пошукову систему — і блоги просто вибухають, бо мій чоловік нализався й дав божевільне інтерв'ю у барі, до того ж якійсь випадковій дівчині з розкладною камерою. Господи, цей ідіот ніколи не навчиться.
«Відеозізнання Ніка Данна!!!»
«Нік Данн, п'яні заяви!!!»
Серце калатає так швидко, що аж язичок пульсує. Мій чоловік знову облажався.
Відео завантажується, й ось він — Нік. У нього сонні очі, як буває, коли він вип'є, важкі повіки і крива посмішка. Він говорить про мене і нарешті схожий на людину. Він здається щасливим.
— Моя дружина, так сталося, є найкрутішою дівчиною на світі,— каже він.— Як багато чоловіків можуть таке сказати? Я одружився з найкрутішою жінкою на світі.
В животі починає тріпотіти. Цього я не чекала. Майже посміхаюся.
— А що ж у ній такого крутого? — питає журналістка за кадром. У неї високий і бадьорий голос дівчини з команди підтримки.
Нік заглиблюється в опис полювання на скарби: як це стало нашою традицією, як я завжди пам'ятала наші відпадні жарти, зрозумілі тільки нам, а тепер це все, що залишилося на згадку про мене, тож він має довести полювання на скарби до кінця. Це його місія.
— Я дійшов до кінця сьогодні зранку,— зізнається він. Голос у нього хрипкий. Нік намагається перекричати натовп. Прийшовши додому, він промиє горло солоною водою, як завжди вчила мамочка. Якби я була з ним, то Нік попросив би розігріти воду і додати солі, бо в нього ніколи не виходить правильно розрахувати розчин.— Завдяки цьому я... багато чого зрозумів. Вона єдина на світі здатна мене здивувати, розумієте? Я завжди знаю, що скаже решта людей, бо всі кажуть те саме. Ми всі дивимося однакові шоу, читаємо схожі книжки — все одне й те саме по колу. Та Емі — це ідеальна істота. Вона має наді мною владу.
— Ніку, де, на вашу думку, вона може зараз бути?
Мій чоловік опускає погляд на свою обручку і двічі її прокручує.
— Усе гаразд, Ніку?
— Чесно? Ні. Я цілковито підвів свою дружину. Я так помилявся! Лише сподіваюся, що ще не пізно. Для мене. Для нас.
— Ви вже дійшли емоційної межі.
Він дивиться у камеру.
— Хочу свою дружину. Хочу, щоб вона була тут,— видихає він.— У мене погано виходить демонструвати емоції. Я це знаю. Але я її кохаю. Хочу, щоб з нею все було гаразд. З Емі все має бути гаразд. Мені потрібно так багато надолужити!
— А що саме?
Він сміється гірким сміхом, який навіть зараз мене приваблює. За кращих часів я називала це сміхом ведучого ток-шоу. Швидкий погляд униз, недбале потирання куточка рота пальцем, смішок з придихом, як у зірки кіно перед тим, як розповісти забійну історію.
— А що саме — не ваша справа,— посміхається він.— Просто потрібно багато чого надолужити. Я був не тим чоловіком, яким міг би бути. У нас було кілька важчих років і я... я налажав. Я більше не докладав зусиль. Я мільйон разів чув цю фразу: «Ми більше не докладали зусиль». Всі знають, що це означає кінець шлюбу,— це неписана істина. Але сам я і справді більше не докладав зусиль. Це був я. Я був не тим чоловіком, яким міг би бути.
Нікові повіки вже важчають, його мова настільки нерозбірлива, що вже й гугнявити почав. Він вже не просто захмелілий, а за келих до п'яного. Навіть щічки порожевіли. У мене аж пучки пальців розігрілися, пригадуючи тепло його шкіри після кількох коктейлів.
— То як ви збираєтеся виправитися?
Камера мить хилитається: дівчина бере напій.
— Як я виправлюся... Спочатку знайду її та поверну додому. Навіть не сумнівайтеся. Потім? Я дам їй усе, що потрібно. Відтепер усе так і буде. Бо я завершив полювання на скарби й опинився навколішках. Скорений. Я ніколи не розумів свою дружину так, як зараз. Я ніколи не був настільки переконаний у своїх діях.
— Якби ви могли поговорити зараз з Емі, то що сказали б?
— Я кохаю тебе. Я знайду тебе. Я обов'язково...
Було видно, що він от-от видасть рядок Денієла Дей-Льюїса у фільмі «Останній з Могікан»: «Тільки живи... я обов'язково тебе знайду». Він не може встояти, щоб не перекреслити щирість швидким рядком кіношного діалогу. Я відчуваю, як він балансує на межі. Таки утримується.
— Емі, я кохатиму тебе вічно.
Як щиросердно! Як не схоже на мого чоловіка.
Від ранкової кави мене відділяють троє жирнючих людей на мотоскутерах. Їхні дупи звисають з сидінь їхніх транспортних засобів, але все одно їм потрібно замовити ще по одному яєчному «МакМафіну». Переді мною реально припаркувалися троє людей всередині будівлі «Макдональдзу».
Байдуже. Я на диво бадьора попри зміни у плані. Відео вже розповзається мережею, і реакція навдивовижу позитивна. Стримано-оптимістична: «Може, цей тип таки не вбивав свою дружину». Саме так, слово в слово, найпоширеніший рефрен. Бо коли Нік опускає свої захисні мури й виявляє хоч трохи емоцій, вони всі ясно читаються у нього на обличчі. Ніхто, подивившись це відео, не повірить, що це вистава. Це не був аматорський театр, коли говорять, удавано ковтаючи біль. Чоловік мене кохає. Чи принаймні кохав учора ввечері. Поки я планувала його погибель у своїй злиденній невеличкій хатині, що смердить запліснявілим рушником, він мене кохав.
Цього, звісно ж, недосить. Мені це цілком ясно. План змінювати не можна. Але це мене трохи зупиняє. Мій чоловік закінчив полювання на скарби і кохає мене. А ще він у глибокому стресі: присягаюся, що на щоці в нього вискочила кропив'янка.
Під'їхавши до свого котеджу, бачу, що в двері стукає Дороті. Її волосся аж змокло від спеки й зачесане назад, наче у багатіїв з
