Загублена - Гілліан Флінн
— Стривай, це звучить дуже, дуже погано, Таннере,— обурилася Го.— І цього не варто робити.
— Дозвольте закінчити,— попросив Таннер.— По-перше, я думаю, ти маєш рацію, Ніку. Гадаю, Боні не цілковито переконана, що ти вбивця. Думаю, вона може погодитися на альтернативну теорію. Вона має добру репутацію справедливого копа. Вона має добрі інстинкти. Я з нею розмовляв і залишився задоволений. Вважаю, що докази вказують на тебе, але її внутрішнє чуття підказує протилежне. Ба більше: якщо ми таки дійдемо до суду, я все одно не використаю підставу Емі для лінії захисту.
— Що ти маєш на увазі?
— Як я вже казав: це все занадто складно, і присяжні не зрозуміють. Це не підходить для телебачення, і, повірте мені, для присяжних теж не підійде. Ми спробуємо вдатися до моделі захисту О. Дж. Симпсона. Примітивна історія: копи просто некомпетентні й полюють на тебе, всі докази лише непрямі, все шите білими нитками тощо.
— Твоє «тощо» вселяє багато впевненості,— саркастично мовив я.
Таннер лише зблиснув зубами.
— Присяжні обожнюють мене, Ніку. Я такий самий, як вони.
— Ти точно не такий самий, як вони, Таннере.
— Нехай навпаки: їм подобається думати, що вони такі самі, як я.
Відтепер хай що ми робили, зусібіч постійно спалахували камери юрмищ папараці, тож ми з Го й Таннером вийшли з будинку під вибухи світла і галасу. («Не опускай очей,— порадив Таннер,— не всміхайся, але й не здавайся присоромленим. А ще не біжи, просто йди, дозволь їм зробити фото, і не лайся, поки не зачиниш дверей. Потім можеш казати, що заманеться»). Ми вирушили до Сент-Луїса, де мало відбутися інтерв'ю, щоб я міг підготуватися з дружиною Таннера — Бетсі. Колишня телеведуча перетворилася на адвоката. Це вона була одним з двох прізвищ у компанії «Болт і Болт».
Це був химерний почет: за нами з Таннером їхала Го, а за нею їхало з півдесятка телевізійних мікроавтобусів. Коли на обрії вималювалася Арка на Захід, я вже припинив думати про папараці.
Коли ми досягли Таннерового пентгаусу, я вже підготувався ставати до роботи, бо мав дати ідеальне інтерв'ю. Захотілося мати власний саундтрек: супровід моєї підготовки до бою. А є ментальний еквівалент маленької боксерської груші?
Двері відчинила неймовірна довгонога чорношкіра жінка.
— Ніку, вітаю, я — Бетсі Болт.
Я уявляв Бетсі Болт крихітною білявкою та красунею південного стилю.
— Не турбуйтеся, всі дивуються під час знайомства зі мною,— ловлячи мій погляд і тиснучи мені руку, розсміялася Бетсі.— Таннер і Бетсі — нам би бути на обкладинці «Офіційного путівника приватними школами», еге ж?
— Він називається «Офіційний довідник»,— виправив Таннер і поцілував її у щоку.
— От бачте? Він навіть знає правильну назву,— мовила вона.
Жінка показала мені разючий готельний номер: вітальню заливало сонячне проміння, що проходило крізь скляну стіну, а з боків розташувалися спальні. Таннер клявся, що не може залишатися у Карфагені, у готелі «Дейз-Інн», через повагу до батьків Емі, але ми з Го підозрювали, що він не міг там залишатися, бо найближчий п'ятизірковий готель містився у Сент-Луїсі.
Ми поговорили з Бетсі про її родину, коледж, кар'єру (все першокласне й дивовижне), а тоді нам подали напої (содову і «Кламато»: ми з Го вирішили, що «Кламато» — слабкість Таннера, виверт, який додає йому солідності, от як мої фальшиві окуляри у коледжі). Далі ми з Го вмостилися на шкіряній софі, а Бетсі сіла навпроти, поставивши ноги трохи навскоси. Вродлива / професійна. Таннер походжав позаду нас, слухаючи.
— Гаразд. Отож, Ніку,— почала Бетсі.— Буду відвертою, згода?
— Так.
— Ви і телебачення. Якщо не рахувати того вчорашнього вибрику в барі для сайту «Хто це зробив», ви просто жахливі.
— Саме тому і працював у друкованих виданнях,— пояснив я.— Коли бачу камеру, моє обличчя одразу ж стає мов камінь.
— Саме так,— мовила Бетсі.— Ви стаєте схожим на трунаря, клякнете.
— А якщо випивати? — запитав я.— Це спрацювало під час інтерв'ю для того блогу.
— Тут це не спрацює,— сказала Бетсі. Вона почала виставляти відеокамеру.— Було б непогано спочатку спробувати холостий прогін. Я буду Шерон. Ставитиму її ймовірні питання, а ви відповідатимете, як зазвичай. Таким чином ми зможемо визначити, наскільки ви далеко від бажаного... Почекайте,— вона знову засміялася. На ній була синя сукня-футляр, а з величезної шкіряної сумки Бетсі витягнула перли — уніформу Шерон Шайбер.— Таннере?
Чоловік застебнув їй на шиї перли, а коли все було до ладу, Бетсі широко всміхнулася.
— Я за цілковиту автентичність. Ну, окрім мого південного акценту і темної шкіри.
— Бачу перед собою лише Шерон Шайбер,— запевнив я.
Вона увімкнула камеру, сіла навпроти мене, видихнула, опустила погляд, а потім звела очі.
— Ніку, в цій справі так багато розбіжностей,— Бетсі звернулася до мене привабливим телевізійним голосом Шерон.— Для початку чи могли б ви розповісти нашій аудиторії про день зникнення вашої дружини?
— Ніку, тут потрібно розповідати лише про ваш святковий сніданок,— втрутився Таннер.— Бо про це вже всі знають. Але не вказуй часові рамки, не розповідай про час до і після сніданку. Ти маєш наголошувати лише на вашому чудовому останньому сніданку. Почали.
— Так,— я відкашлявся. Камера миготіла червоним; Бетсі увімкнула на обличчі допитливого журналіста.— Е-е-е... як ви вже знаєте, це була п'ята річниця нашого шлюбу, й Емі прокинулася досить рано й пекла млинці.
Раптом Бетсі махнула рукою — і щось ударилося в мою щоку.
— Якого біса? — нічого не розуміючи, обуривсь я. На колінах у мене лежала желейна цукерка. Я її підняв.
— Щоразу як ви напружуватиметеся чи перетворюватиме своє вродливе обличчя на маску трунаря, я кидатиму желейку,— пояснила Бетсі, так наче все це було цілком нормально.
— І це зробить мене менш напруженим?
— Це працює,— пояснив Таннер.— Вона й мене так готувала. Та, гадаю, у моєму випадку були камінці.
Вони обмінялися подружніми посмішками у стилі «ну постривай!». Одразу було видно, що вони з тих пар, які, здавалося, стали зірками власного ранкового ток-шоу.
— А
