Загублена - Гілліан Флінн

А зараз він з'явився тут у своєму білому липневому костюмі (Дезі щомісяця міняє гардероб, одяг для червня не пасуватиме в липні. Я завжди захоплювалася дисципліною й точністю підбору одягу Дезі Коллінгза). У нього вигляд добрий, а в мене — ні. Тепер мене нервують набряклі кола під очима і додаткова складка на талії.

— Емі,— він торкається моєї щоки, а потім пригортає мене до себе. Це не обійми, бо Дезі не обіймається. Це швидше схоже на почуття, коли вдягаєш щось, пошите рівно на тебе.— Сонечко. Ти навіть не уявляєш. Той дзвінок. Я гадав, що з'їду з глузду. Думав, що ти мені примарилась! Я мріяв про це, сподівався, що ти якимось чином жива,— і раптом дзвонить телефон. З тобою все гаразд?

— Тепер — так,— запевняю я.— Тепер уже я почуваюся в безпеці. Це було жахливо.

Аж раптом я починаю ридати — справжніми сльозами, і це зовсім не планувалося, але почуваюся так легко! Ці емоції ідеально пасують до нашої зустрічі. Я дозволяю собі цілковито розкритися. Стрес просто витікає з мене: сила волі задіяти увесь план, страх впійматися, втрата грошей, зрада, рукоприкладство, чисте божевілля уперше в житті залишитися наодинці.

Після двох хвилин хникання вигляд я маю досить привабливий; якщо плакати довше, то починає текти з носа і напухає обличчя, але спочатку мої губи стають повнішими, очі більшими, а щічки наливаються рум'янцем. Я рахую секунди, виливаючи сльози на накрохмалене плече Дезі: раз Міссісіпі, два Міссісіпі — знову ця клята річка. Я втихомирюю сльози на одній хвилині сорок вісім секунд.

— Люба, мені так шкода, що не міг дістатися сюди раніше,— каже Дезі.

— Я знаю, скільки твого часу забирає Джеклін,— кажу я. Тема матері Дезі є дражливим питанням у наших стосунках. Він починає мене роздивлятися.

— Ти дуже... не схожа на себе,— зауважує він.— Особливо розповніле личко. І твоє бідолашне волосся...— він устигає схаменутися.— Емі. Я просто ніколи не думав, що можу відчувати таку вдячність. Розкажи, що сталося.

Я викладаю готичну казочку про власницькі інстинкти й лють, про типову брутальність Середнього Заходу, про босоногу вагітність й тваринне домінування. Про ґвалтування, пігулки, алкоголь, кулаки. Про гострі носаки ковбойських чобіт у мене під ребрами, про страх і зраду, батьківську апатію, ізоляцію та про фінальні Нікові слова: «Ти ніколи мене не покинеш. Я тебе вб'ю. Я знайду тебе будь-де. Ти — моя».

Розказую, як мусила зникнути заради власної безпеки і щоб зберегти життя нашій ненародженій дитині, а ще як сильно потребую допомоги Дезі. Мого рятівника. Моя історія задовольнить жагу Дезі допомагати жінкам у біді — я ж бо тепер у найгіршій біді з усіх. Багато років тому, ще у приватній школі, я розповіла йому про нічні візити батька до моєї спальні. Як я лежала на ліжку в своїй мереживній рожевій нічній сорочці й дивилася на стелю, чекаючи, поки він закінчить. Дезі закохався у мене якраз після тієї брехні. Я знаю, що він уявляє нашу близькість: як лагідно й заспокійливо входитиме в мене, водночас погладжуючи мені волосся. Знаю, що він уявляє, як я тихенько плачу, віддаючися йому.

— Дезі, я просто не можу повернутися до свого старого життя. Нік мене вб'є. Я ніколи не почуватимуся безпечно. Але й не можу дозволити йому потрапити за ґрати. Я лише хотіла зникнути. Навіть не уявляла, що поліція вирішить, наче це зробив він.

Я театрально поглядаю на сцену, де чахлі дідки співають про любов. Неподалік нашого столика мужчина з ідеально прямою спиною і підрізаними вусами жбурляє свій стаканчик у сміття біля нас, та промазує і вціляє «у штангу» (цього терміну я навчилася у Ніка). Хочеться знайти краще місце. А тепер той чоловік дивиться на мене й нахиляє голову набік у перебільшеному збентеженні. Якби він був у мультику, то почухав би голову з гумовим звуком шкряб-шкряб! Чомусь я думаю: «Він схожий на копа». Розвертаюся до нього спиною.

— Нехай Нік тебе зараз хвилює менше за все,— запевнив Дезі.— Вилий усе своє хвилювання на мене — і я все залагоджу.

Він простягає руку знайомим жестом. Він — доглядач мого хвилювання; це ритуальна гра нашого підліткового періоду. Я начебто кладу щось йому на долоню, а Дезі стискає це в кулаці, й мені справді стає краще.

— Ні, цього я залагоджувати не збираюся. Дуже сподіваюся, що Нік помре за те, що робив з тобою,— мовив він.— У здоровому суспільстві так і сталося б.

— Ну, ми в нездоровому суспільстві, тож мені варто й далі переховуватися,— наполягала я.— Ти вважаєш, що це жахливий вчинок?

Я вже знала відповідь.

— Сонечко, ну звісно ж, ні. Ти поводишся відповідно до обставин. Вчинити по-іншому було би божевіллям.

Він не цікавиться вагітністю. Я знала, що так і буде.

— Ти єдиний, хто знає,— зізнаюсь я.

— Я подбаю про тебе. Що мені зробити?

Я вдаю, що сумніваюся, закусую губу, дивлюся вбік, а потім знову на Дезі.

— Мені потрібні кошти на життя. Думаю знайти роботу, але...

— О ні, не роби цього. Ти ж усюди, Емі. В усіх новинах і всіх журналах. Хтось тебе обов'язково впізнає. Навіть з цією...— він торкається мого волосся,— новою спортивною зачіскою. Ти — вродлива жінка, а такій жінці важко зникнути.

— На жаль, гадаю, ти маєш рацію,— кажу я.— Просто не хочу, щоб ти подумав, наче я отак безцеремонно користуюся тобою. Я справді не знаю, куди ще...

Офіціантка ставить на стіл наші напої. Це проста собі брюнетка, яка маскується під гарненьку брюнетку. Я відвертаюся від неї і помічаю, що вусатий допитливий чоловік стоїть уже ближче, спостерігає за мною з напівпосмішкою. Я втратила пильність. Стара Емі ніколи б тут не з'явилася. Мій розум затьмарений дієтичною колою і запахом власного тіла.

— Я замовила джин і тонік,— пояснюю я.

Дезі делікатно кривиться.

— Що? — питаю я, але вже знаю відповідь.

— Це мій весняний напій. Зараз надаю перевагу віскі з імбиром.

— Ну, тоді замовимо віскі, а я вип'ю джин.

— Ні, все гаразд, не турбуйся.

Бічним зором знову помічаю того підглядайла.

— А цей тип, той, що з вусами,— не дивися зараз,— він витріщається на мене?

Дезі лише трішки переводить на нього